Глава 9

До Академії ми дісталися досить швидко, адже Вказівник переніс нас у лічені хвилини без жодних пригод. Проте чомусь мені не хотілося залишати це місце. Я відчувала, ніби тут залишилася якась частинка мене, і це було неймовірно дивно. Серце стискалося від спогадів про зруйновані кімнати, про тіні минулого і про те, що там трапилося. Кожна деталь підвалу, кожна пастка, навіть тихі шепоти привидів залишалися у пам’яті, неначе сам маєток вписався в мою свідомість назавжди.

Швидко розказавши все Алексу, я хотіла якомога скоріше піти до себе, аби розібратися з усією інформацією, яку отримала. Але брат ніби навмисне затримав мене, відпустивши інших драконів. Його погляд був глибоким і уважним, а усвідомлення того, що він знає набагато більше, ніж хоче показати, змушувало мене тремтіти.

— Каталіно, як ти себе почуваєш? — стурбовано спитав він, коли ми залишилися наодинці.

— Та ніби добре, — потиснула плечима я, намагаючись виглядати спокійно, але усередині відчувала хвилювання, яке ще не вщухло після всього, що сталося.

— Чудово. Тоді я хочу почути про те, що сталося в підвалі та на шляху до центрального входу. Бо щось мені підказує, що все не було так просто, як ви нам з Адамом розказали, — продовжував він, і я мовчки слухала, розуміючи, що уникаю теми. — Знаєш, я був у тому маєтку і знаю про прокляття, які мали вам зустрітися. А ще Адам… Він досі ніби чогось боїться. Тому я чекаю правди.

Я зрозуміла, що зараз мені просто не втекти від цього питання. Я мусила розповісти йому все. Але як оминути деталь про те, що вовки не зачепили мене? Хоча, думаю, і так очевидно, що щось там сталося не так — я змогла пройти крізь захист до кімнати, яка майже не змінилася з тих часів, коли там ще хтось жив. Це було дивно і тривожно водночас.

— В підвалі нічого надзвичайного не сталося, я просто стримувала воду, поки ми йшли, — почала я, обережно добираючи слова. — Але я не хочу згадувати про тіла. А от у залі… — я на мить замовкла, відчуваючи, як серце прискорює ритм. — Адам не справлявся сам, а я майже не могла допомогти. І тоді моя магія дракона знайшла вихід у іншій формі. Тож, братику, можеш мене привітати — я нарешті перетворилася на вовка.

— Так це ж чудово! — посміхнувся він, проте його очі залишалися уважними. — І невже більше нічого не хочеш розповісти? Може, були якісь дивні відчуття? Речі, що тобі щось нагадували?

Я лише похитала головою, відчуваючи, що неможливо передати словами весь спектр пережитого. Однак Алекс, здається, знав навіть більше, ніж я могла уявити. І це лякало.

— Ну що ж, йди відпочивати, - врешті сказав брат. – Завтра ще поговоримо про все це.

Але я не хотіла більше повертатися до теми, бо якось дивно поводився Алекс. Його питання, його пильний погляд… Добре, спишемо все на те, що він просто перехвилювався. Проте у мене залишалося стільки питань стосовно того маєтку. Чому ж усі захисні прокляття не спрацювали на мене?

Я колись читала про такі магічні обереги і знала, що саме так чарівники захищали свої будинки від непроханих гостей. Це була дуже складна магія, яка трималася багато років навіть після смерті господаря. Але та кімната… Вона здалася мені знайомою, і ще більше здивувало, що на документах було моє ім’я.

Закривши двері у своїй кімнаті, аби мене ніхто не потурбував, я дістала все, що знайшла в тій дитячій кімнаті. Спочатку мою увагу привернула шкатулка. Вона була невелика і легко відкривалася.

Однак всередині не було нічого надзвичайного: якісь прикраси та портрет неймовірно гарної жінки. Довге темне волосся, прекрасні сапфірові очі… Можна було б навіть сказати, що ми трохи схожі, якби я була настільки красивою. Напевно, доведеться віддати шкатулку Алексу, адже брати її собі я не мала права. Тому шкатулка повернулася в рюкзак — розберуся пізніше. А тепер — найцікавіше. Папери, на яких було моє ім’я. Руки тряслися, та все ж мені вдалося відкрити їх. Перше, що я побачила, — це лист.

"Мій брате Вільям.

Сьогодні в мене сталося величне свято, адже моя люба Діана нарешті подарувала мені таку довгоочікувану донечку. Ми вирішили назвати її Каталіна, адже це ім’я завжди подобалося моїй дружині. А я просто не зміг сказати нічого, бо ми так довго чекали на неї. Дівчинка дуже гарна і схожа на Діану, але в ній можна побачити наші родинні риси. Вірю, що виросте справжньою красунею. От тільки ми поки не знаємо, який ген в ній проявиться домінуючий. Роблю ставку на метаморфа.

Дуже шкода, що ви з Маріанною не змогли приїхати, адже ти зараз маєш дуже багато справ. Ще я скучив за племінником. Напевно, Алекс сильно змінився? Чекатиму на твою відповідь.

Самаель Варгас"*

Я була вражена. Самаель — брат мого батька, який загинув, коли мені було пів року. І в них була донечка Каталіна. То, можливо, мене назвали на честь двоюрідної сестри? Але щось тут не сходилося.

Далі йшов портрет щасливої родини з маленькою донечкою на руках. І тут мені стало зовсім не смішно — вона була так схожа на мої дитячі зображення. Ні, цього не могло бути. Решта паперів стосувалися цієї дитини: факти з її життя, щоденник з основними подіями, але все обривалося на позначці в пів року її життя.

І усюди на дівчинці був той маленький кулончик, який я бачила в шкатулці. Діставши його і покрутивши в руках, я натиснула на маленьку кнопку і ледве не скрикнула: у ту ж мить з’явилося зображення жінки. Вона заговорила.

— Привіт, Каталіно. І якщо ти дивишся це, значить мене вже немає в живих. Але я сподіваюся, що ти виросла дорослою і прекрасною дівчиною, якою ми з татом дуже пишатимемося, - вона сумно посмхінулась. – На жаль, наше життя непередбачуване, і ми не змогли бути поряд з тобою. Але просто знай — ми тебе дуже любимо і так чекали на твою появу. Самаель навіть вирішив помиритися з братом, адже родина для нього найважливіше. Я сподіваюся, що ми були поряд з тобою, навчили ходити, бачили твій перший прояв сили. Якщо ж ні, — я бачила сльози в її очах. — То вірю, що у тебе було хороше дитинство. Вільям та Маріанна пообіцяли нам, що потурбуються про тебе, якщо щось станеться. Але ми завжди були і будемо поряд з тобою. Я люблю тебе, моє сонечко.