Глава 8

Досить швидко нам вдалося перемогти тих вовків. Я вже просто себе не контролювала, а повністю віддалася інстинктам, які зробили за мене всю справу. Виявляється, бути вовком неймовірно — і водночас безпечно. Кожен рух тіла, кожен подих повітря, кожен звук навколо здавалися чіткішими, гострішими, немов сама реальність набула нового обрису, а час прискорився. Моє серце билося шалено, а кров пульсувала у венах, наповнюючи тіло силою.

Але майже одразу після бою я перетворилася назад у своє тіло. В дитинстві я дивувалася, як при перетворенні метаморфи зберігають свій одяг, адже він би мав розриватися. Однак це було лише частиною їх магії. Я перевірила руки, плечі — усе на місці, навіть волосся не було сплутаним.

Адам усе ще був шокований, його очі світилися змішанням подиву і страху. Я бачила кілька незначних поранень на його руках та обличчі, проте нічого серйозного.

— Ти… ти справді… — прошепотів він, намагаючись підібрати слова, але голос тремтів від напруження.

— Так, все гаразд, — заспокоїла я його, хоча й сама ще відчувала присмак адреналіну у роті. — Нам треба йти далі.

На нас чекали друзі біля центрального входу. Ми мали лише швидко перевірити кімнати та повертатися. Але навіть після перемоги я не могла позбутися відчуття, що на нас чекає ще багато пасток, можливо — набагато небезпечніших.

За кілька хвилин ми опинилися біля центрального входу. Там нас вже чекали друзі. Побачивши нас, Делія кинувся мене обіймати. Навіть уявити не можу, наскільки сильно вона перелякалася. Я глибоко вдихнула, відчуваючи тепло її турботи. Напевно, краще поки не розповідати їй про те, що сталося у залі.

— Ви цілі, як же добре, — посміхнулася вона, відчуваючи полегшення. — Давайте швидше перевіримо сапфіровий кабінет та спальню, а потім будемо повертатися. Я не хочу тут затримуватися довше, ніж потрібно.

Ми лише кивнули та рушили згідно з компасом. Адам усе ще був наляканий, а Томас і Ліам залишалися зосередженими, готові до будь-яких непередбачуваних ситуацій. Кабінет виявився порожнім. На поверхнях лежав шар пилу, а полиці були порожні. Здавалося, ніби час зупинився. Стіни пахли старим деревом і пилом, а легке світло, що проникало через брудні вікна, створювало відчуття застиглої вічності.

Залишалася лише одна кімната. Згідно з плануванням, яке дав нам Алекс, це мала бути невелика кімнатка перед дитячою спальнею — єдине місце в маєтку, яке досі ніхто не оглядав. Причина цього залишалася загадкою, але інтуїція підказувала мені, що саме сюди потрібно піти.

Я вже помітила, що деякі пастки на мені не спрацьовують. Тож я увійшла першою. Було дивно, бо я не могла логічно пояснити це явище. Можливо, магія водного дракона, або щось інше. Та щось невидиме тягло мене вперед, кликало. Я йшла за цим покликом, з усією обережністю, прислухаючись до кожного скрипу підлоги, кожного подиху повітря, що проривався крізь щілини.

— Каталіно, ми не можемо далі пройти, — почувся голос Ліама.

Я обернулася і побачила, що друзі застигли у проході, не в змозі зробити крок уперед. Ніби якась невидима сила їх стримувала. А я пройшла без проблем. Чимало питань залишалося без відповіді, але я довіряла своєму чуттю дракона, що не раз виручало мене раніше.

— Ви залишайтеся тут, а я швиденько все перевірю та повернуся, — сказала я, намагаючись заспокоїти.

— Ні, — відразу відповів Адам. — Ти далі не підеш сама. Повернися назад і ми знайдемо інший шлях.

— На це може піти занадто багато часу. Обіцяю, якщо буде небезпека, я відразу ж повернуся, — заспокоїла їх я. — Алекс казав довіряти чуттю дракона. Воно не раз рятувало мене.

Друзі ще щось хотіли сказати, але я вже рушила вперед. Кімната, в яку я зайшла, була майже незмінною з тих часів, коли тут ще хтось жив. Лише час залишив свій відбиток на меблях і предметах, і все одно залишалася якась незримо тепла атмосфера минулого життя.

Кімнатка була нецікавою, тож я попрямувала до дитячої спальні. За мною слідував чарівний вогник, якого мало вистачити лише на п’ятнадцять хвилин, тому часу було обмаль.

Спальня була надзвичайно доглянутою. Видно, що тут жила дитина, яку шалено обожнювали батьки. Фотографії на стіні вже втратили чіткість, але можна було відчути тепло, яке колись панувало тут. Стільки іграшок, книг, дрібних речей — усе свідчило про любов і турботу. Я провела рукою по старому плюшевому ведмедику, і на хвилину з’явилося відчуття зв’язку з минулим власником кімнати.

Я відчула, як кулон на шиї нагрівся, тягнучи мене до однієї зі стін. Довіряючись йому, я підійшла до старого столу, який ледве тримався на ногах, і зняла невеличку дощечку. Під нею лежала… шкатулка, мішечок, перев’язаний зеленою шовковою ниткою, та кілька документів. Дивно, але все виглядало як нове, незважаючи на час.

Спершу я подумала залишити це тут, але потім помітила одне, що повністю збило мене з місця. На першому документі акуратним почерком було написано лише одне слово — одне ім’я: "Каталіна".

Я застигла. Невже це може бути пов’язано зі мною? Або з кимось іншим, але збігів забагато. Невідомість тримала мене в напрузі, але внутрішнє чуття підказувало, що це важливо. Я обережно поклала шкатулку і документи до рюкзака. Спочатку ретельно ознайомлюся з ними, а тоді вирішу, кому довірити цю інформацію. Більше нічого цікавого я не знайшла і рушила назад. Магічний вогник почав тьмяніти, сигналізуючи, що час закінчується.

Якраз у той момент я опинилася біля друзів. Вони були явно схвильовані, хвилювалися за мене, і це приємно гріло серце. Але я хотіла якомога швидше повернутися до Академії і розглянути все, що тільки що знайшла.

— Щось було там? — спитала Делія, тримаючи мене за руку.

— Ні, нічого. Абсолютно спокійно, — знизала плечима я, приховуючи хвилювання. — Можливо, хтось сюди заліз, спрацювали прокляття — і все. Ми перевірили, тепер давайте повертатися в Академію.

Адам хотів щось запитати, але лише коротко кивнув і дістав Вказівник. Скоро ми були готові до повернення. І я точно знала: попереду мене чекатиме розгадка таємниці і ще більше відкриттів про себе.