Глава 5

Після того, як я побачила свої очі в дзеркалі, я так і не повернулася на пари. Серце ще довго не могло заспокоїтися, а руки тремтіли від напруги. Кожен рух здавався важким, наче моє тіло стало чужим. До мене зайшов Алекс, але я не хотіла розмовляти з ним. Досі була налякана, і мені потрібен хтось, з ким я можу обговорити це. Хтось, хто розбирається в таких речах, хто може пояснити, що зі мною відбувається, хто не стане боятися або засуджувати.

Але в моєму оточенні таких не було. Я поглянула на стіни кімнати, на книжкову полицю, на розкидані речі, і зрозуміла, що ніхто з тих, хто поруч, не зможе мені допомогти. Кожен із них був зайнятий своїм життям, своїми проблемами, а моє відкриття магії залишалося моєю таємницею. Що ж, доведеться піти в бібліотеку і там шукати відповіді, або спробувати зануритися у власну підсвідомість. Одного разу в мене вийшло перенестися в ту Долину Драконів. Вірніше, в спогади про неї. І там був хранитель, який точно міг би допомогти мені розібратися.

Хоча… можливо, він і не розбирається в цьому, адже все ж це лише частина моєї підсвідомості. Та й я не знала, як туди можна потрапити. Я намагалася сконцентруватися, уявляючи кожен кущ, кожен камінь, відчувала запахи й шурхіт листя, намагалася згадати навіть найдрібніші деталі — але нічого не виходило. Відчуття безпорадності змішалося з роздратуванням, і я відклала спробу. Завтра піду в бібліотеку, вирішила я, і там спробую знайти щось корисне.

Саме з такими думками я й лягла в ліжко. Втома та напруження нарешті взяли своє, і я провалилася у сон. Але коли відкрила очі, я вже була в тому місці, куди так хотіла потрапити. Долина Драконів розкрилася переді мною у всій своїй величі: зелені луки, блискучі річки, туманні пагорби, повітря, наповнене магією, легкий вітерець, що розвіював волосся, і запах землі після дощу. Як це працює? Я не знала. Але це не мало значення — головне, що я тут.

Я зробила кілька кроків по траві, відчуваючи, як кожна рослинка, кожен камінчик, кожен звук навколо набирає нового значення. Мої думки почали розгойдуватися між страхом і цікавістю. Тепер потрібно було знайти Даніеля і поставити йому кілька питань. Я уважно оглянулася і помітила, що кулон все ще висить на шиї. Хоча у снах він ніколи не був на мені. Мабуть, це особливість спогадів, подумала я, і вирішила не звертати на це уваги.

За кілька хвилин переді мною з’явився Даніель. Його погляд був уважний і спокійний, але я відчула, що він затримався на кулоні, який належав Марселії. Можливо, він її знав?

— Дивно знову бачити тебе тут, — посміхнувся він. — Але бачу, що в тебе є якісь питання, що турбують дуже.

— Ти й думки вмієш читати? — насупилася я, намагаючись приховати хвилювання.

— Ні, — сказав він спокійно. — Просто інакше ти б не опинилася в Долині. Тому я готовий вислухати й допомогти, чим зможу. Принаймні спробую.

Він присів на землю, і я зробила те ж саме. Я довго мовчала, намагаючись зрозуміти, з чого почати. У голові все перемішалося: страх, сумнів, гнів, безпорадність, спогади про вчорашнє тренування, поранену щоку, магію, яка вибухала в мені, і дивний тремтячий жар всередині. Але нарешті я почала говорити.

— Я не можу контролювати свою магію. Вона занадто сильна для мене, і це не властиво метаморфам. Якби не цей кулон, я б взагалі не знала, як впоратися з цим. А вчора… — я видихнула, намагаючись відновити контроль над диханням, — мене випадково поранили, і сила вийшла з-під контролю. Мої очі… Вони змінили колір. В інших такого не було.

Даніель уважно слухав, не перебиваючи. Його погляд був спрямований прямо на мене, але не тиснув, не змушував почуватися винною.

— Я розумію, про що ти говориш, — сказав він тихо. — Каталіно, ти не простий метаморф. Вся справа у твоєму походженні. Але я поки не можу сказати тобі правду, адже це має зробити не я. Та справа в тому, що тобі доведеться вчитися контролювати все це. І це не буде легко. Доведеться багато працювати. І ти не можеш відмовитися.

— Це я вже зрозуміла, — буркнула я, відчуваючи невдоволення й роздратування. — Та я не просила цієї магії. Краще б я залишилася простою невдахою, яка ледве переходить на наступний курс Академії Метаморфів. Працювала б собі спокійно і все. Але ні, тепер я змушена бути в ролі могутнього дракона.

Я закрила очі й уявила, як було б добре повернути все назад. Якби я знала, що все складеться саме так, ніколи б не погодилася піти з Алексом на озеро. Спершу мені подобалося моє нове життя, я навіть насолоджувалася ним. Але тепер… постійна небезпека, магія, яку я не можу контролювати, таємниця мого походження. Хочу повернути своє спокійне життя, де нічого цього не було. Але я знала — це лише тимчасові емоції.

— Ніхто не просив такої сили, однак дракон обрав саме тебе. Ти знаєш, як це відбувається? — він нахилився трохи ближче. — Дракон ніколи не обере слабкого духом метаморфа. І якби ти справді не була готова до такої відповідальності, то ніколи б не отримала цю силу. Каталіно, в тобі є щось таке, що ти ще сама не розумієш. Мужність, сила та жертовність, — я мало не розсміялася від цих слів, адже вони точно були не про мене. — Тобі треба в першу чергу повірити в себе. Тоді ти будеш робити певні успіхи. Я би навіть сказав значні.

Йому легко казати, адже він не бачив, наскільки я безпорадна в перетвореннях. Я не можу навіть частково стати вовком чи вороном, що вже казати про дракона. Хоча й у бойових мистецтвах не все було гладко.

Але ми знали одне: варто лише мене розізлити й сказати, що я чогось не можу, як ефект буде зворотним. Може, і цього разу це спрацює? Хоча щось підказувало, що варто вигадати щось інше.

— Каталіно, я впевнений, що в тебе все вийде, адже в тобі прихована неабияка сила. І розпоряджайся нею мудро, — сказав Даніель спокійно. — Сподіваюся, що в тебе все вийде. Якщо виникнуть питання, ти зможеш повернутися сюди.

Останні слова я вже майже не чула, адже Долина поступово почала танути. Ще мить — і я отямилася у своїй кімнаті. За вікном ще було темно, але щось підказувало, що скоро ранок. Спати більше не хотілося. А значить, є час потренуватися та стати кращою, ніж я є…