Алекс

— Ти знаєш, важко це визнавати, але Каталіна і справді дуже талановитий боєць, — сказав Брай,  помічник ректора Академії Метаморфів, і мій найкращий друг, коли ми сиділи в моєму кабінеті.

Його голос був спокійним, але у кожному слові відчувалася щира повага. Він ніколи не лестив, не перебільшував — тому коли він визнавав щось подібне, я відчував вагу цих слів.

— Коли ти наполягав на тому, аби ми взяли її, сумнівався кожен. Складалося навіть враження, що ти просто хочеш влаштувати свою молодшу сестричку, - розсміявся друг. – Хто знав, що на третьому курсі їй і справді все вдаватиметься.

Я спостерігав за Браєм, як він розслабився у кріслі, нахиливши голову на бік, і не міг не посміхнутися. Його чесність завжди була одночасно заспокійливою і тривожною: він не приховував того, що думає, але завжди обирає слова так, щоб не образити.

— Ну, ми обидва з тобою знаємо, чому в неї це виходить, — посміхнувся я.

Моя усмішка була напівжартівливою, але в очах з’явився той відтінок серйозності, що я завжди залишав для себе. Брай кивнув, ніби погоджуючись, але все ж не відпускав тему.

— Але дракон не обрав би слабкого духом метаморфа. Або тут приховується дещо інше, про що ти мені точно не розповіси, — він видихнув і нахилився вперед. — Всі ми знаємо, що стіни мають вуха. І мені здається, що щось таке є в Каталіні.

Його слова пройшли крізь мене, наче холодний вітер крізь вузьку щілину в стіні. Він не міг знати всіх подробиць, і я навмисне не розповідав, бо це була не просто таємниця. Це було більше, ніж просто факт її походження; це була відповідальність, яку я взяв на себе. Я боявся не лише за Каталіну, а й за Брая, бо той, навіть ненавмисно, міг би потрапити у ситуацію, де магія або чужі спогади могли б використати його проти нас.

Я уважно слідкував за його обличчям: у ньому читається цікавість, яка може перетворитися на запитання, і запитання, яке не ставиш вголос, але яке чітко висить у повітрі. Я знав, що Брай міг відчути щось, але не міг зрозуміти, наскільки близько він підійшов до правди.

— Просто знай, Алексе. Якщо потрібна буде допомога, то я завжди буду поряд. Я на твоєму боці в будь-якому випадку, — посміхнувся Брай.

Його очі світилися спокоєм, але я відчував глибину цієї обіцянки. Вона не звучала голосно, але її сила відчувалася у кожному руху, кожному слові, в тій тиші між нами. Я вдихнув повітря і відповів тихо, але впевнено.

— Я знаю, брате, - я посміхнувся. – Знаю.

Ми обидва замовкли, але мовчання не було наповнене важкістю. Воно було спокійним, як перед бурею, але без страху; радше — як усвідомлення того, що є підтримка, яку не потрібно пояснювати словами. Я спостерігав, як він відвернув погляд, ніби перевіряючи власні думки, а я залишався в роздумах про Каталіну.

Може, він і не був мені кровним братом, але те, що ми називали дружбою, стало для мене міцнішим за будь-які зв’язки крові. Це була дружба, випробувана часом, довірою, ризиком, коли життя постійно ставило нас на межу небезпеки. Ця дружба давала мені сили продовжувати, навіть коли страхи нагадували про себе вночі, коли темрява навколо здавалася набагато густішою, ніж вона була насправді.

Я дивився на Брая і відчував ту впевненість, яку дає розуміння: є людина, яка не залишить тебе, незалежно від того, наскільки темний шлях доведеться пройти. І саме ця думка давала мені спокій. Я знав, що переді мною лежить безліч викликів — особливо стосовно Каталіни. Її сила зростала, її потенціал був очевидним, але водночас і небезпечним. І кожен день, коли вона не знала про всю правду, я відчував, що маю захищати її подвійно: і від тих, хто може нашкодити, і від самого себе, бо страх втратити контроль міг стати її ворогом.

Ми сиділи ще хвилин п’ять, споглядаючи тишу кабінету. Час ніби призупинив свій хід. Я відчував запах старих книг, дерев’яних меблів і свіжого воску — усе це створювало відчуття безпеки, якого не вистачало зовні. У таких моментах прості слова набирали особливої ваги.

Я подумав про те, як легко можна зруйнувати баланс, якщо навіть один слух або випадкове слово потрапить у чужі руки. Це був не жарт. Магія і правда — це дві речі, які, поєднані неправильно, можуть знищити усе навколо. І я мав відчуття, що зараз, коли Каталіна росте і відкриває свій потенціал, ця межа між небезпекою і можливістю стає тоншою, ніж будь-коли раніше.

Мені було важко відпустити ці думки, але я знав, що зараз головне — не страх, а план дій. Брай не потребував пояснень: він відчував, що важливі слова залишилися недомовленими, що таємниця, яку я оберігаю, вагоміша за будь-які пояснення. Його присутність була достатньою гарантією того, що я не залишуся наодинці з цим тягарем.

І, можливо, саме у такі моменти я зрозумів, чому дружба може бути сильнішою за кров. Не через спільні перемоги або пригоди, а через тиху, невидиму підтримку, яка не потребує доказів. Вона існує навіть тоді, коли слова не вимовляються, коли лише погляд, жест або присутність людини поруч можуть сказати більше, ніж будь-які пояснення.

Я глибоко вдихнув і, не відводячи погляду від Брая, подумав, що, навіть якщо завтра станеться щось непередбачуване, я не буду один. Навіть якщо світ знову зміниться, навіть якщо сила Каталіни буде зазіхати на наші плани, навіть якщо Рада спробує втрутитися — у цьому кабінеті, у цих хвилинах, я відчував надійний опір, який не зламає жодна магія.

— Дякую, Брай, — тихо промовив я, і це було більше, ніж просто «спасибі».

Це була обіцянка, дана самому собі: що я не відступлю перед будь-якими труднощами, що я буду стояти за тих, кого обрав захищати, і що ця дружба буде опорою у будь-якій бурі.

— Не дякуй, Алексе. Просто пам’ятай, що ми завжди на одному боці, — відповів він, і я бачив у його очах щось, що не можна підробити. Це був момент абсолютної довіри, той рідкісний спокій, який надає сила і дружба одночасно.

Я відчував, як напруга поступово спадає. Ми сиділи тихо, але це мовчання більше говорило, ніж будь-які слова. Я знав: яка б небезпека не чекала нас завтра, я не сам. І це давало мені не просто впевненість — це давало сенс.