Глава 4

Сьогодні в мене було вже тренування з іншими студентами. І я дуже хвилювалася, адже нарешті в мене була можливість повноцінно показати все, чому я навчилася. На щастя це були бойові мистецтва, а не перетворення. Внутрішнє напруження тиснуло на груди, немов хто стискав її залізним обручем, і я постійно відчувала, як серце б’ється швидше, ніж потрібно.

Дивно, а колись мені ставало страшно від одного усвідомлення, що прийдеться з кимось битися. Тоді навіть думка про спаринг викликала дрож і паніку. На щастя, після всіх цих тренувань з’явилися студенти, слабші за мене. Завжди мріяла сказати це хоч раз і довести собі, що не все втрачено. І от зараз якраз видалася така можливість.

Швидко перевдягнувшись для тренування, я попрямувала до зали. Це було так дивно, адже я завжди ненавиділа це місце. Ще б, коли мене весь час дратували постійні невдачі, коли навіть простий крок здавався нездоланною стіною. Та тепер усе могло змінитися. Викладач був попереджений про те, що мої успіхи в рази покращилися, тому і вирішив для початку визначити мій рівень.

Спочатку мене поставили в пару із кількома не досить вправними студентами. Не скажу, що з легкістю, та мені вдалося перемогти. Кожен удар, який я відбив, кожен крок, який вдалося передбачити, додавали впевненості. Я помічала, як мої рухи стають більш плавними, точними, а руки і ноги відпрацьовують удари практично автоматично. Думаю, десь на п’ятнадцятому місці в рейтингу я точно буду. А більшого мені поки й не треба. Та викладач мене неабияк здивував.

— Каталіно, зараз в тебе бій з Адамом, — відрізав він. — Делія з Крісом, Дрейк з…

Та я вже навіть не чула далі, сконцентрувавшись лише на цих словах. Що значить бій з Адамом? Він же набагато сильніший за мене. І я не впевнена, що хлопець буде себе якось стримувати. Значить варто готуватися до серйозної битви. Серце завмерло, а ноги ніби підкошувалися від передчуття. Я ловила себе на тому, що починаю оцінювати його рухи ще до початку бою, відчуваючи майже інстинктивно його ритм, силу й швидкість.

Прекрасно, просто весь хороший настрій розвіявся, як дим на вітрі. Делія співчутливо поглянула на мене та попрямувала до Кріса, а Адам же підійшов до мене. Мені досі ще було не зручно поруч із ним, адже він так мене і не пробачив. Принаймні я підозрювала це. А ще мені спокою не давав той його жахливий шрам на грудях. Хоча питати я його про це не збиралася.

— Ну що, Каталіно, невже ти боїшся тренуватися зі мною? — нахабно посміхнувся він.

— З чого б це? — буркнула я. Усередині щось тремтіло, але на зовнішньому рівні я прагнула показати, що страху немає.

— Це видно по твоїй реакції. Невже думаєш, що я зараз почну тобі мститися за твої слова? — майже вгадав. — Так от, я не з таких людей. Тому можеш не хвилюватися. Я буду себе стримувати.

Я відчула дивний сплеск полегшення, але він змішався з підозрою і внутрішньою напругою. Ну що ж, знову я помилялася в ньому, адже й справді переживала. Адам виявляється зовсім не таким, яким хоче здаватися. То може і мені час почати сприймати його нормально, а не шукати якісь секрети в його минулому.

— А твій хлопець не зводить з нас погляду, — він показав на Дрейка. — Напевно боїться, що я зроблю тобі боляче.

Я перевела погляд на нього і зустрілася очима з Дрейком. На моє щастя, він зрозумів, що все добре, і просто видихнув, зосередившись на своєму тренуванні з напарником. Мені було так приємно, що він хвилюється за мене. Треба буде ввечері нормально поговорити з ним.

— Прямо ідеальні стосунки, — розсміявся Адам. — Такі милі та романтичні, що аж бридко стає. Невже це саме те, що тобі було потрібно після всіх змін?

— А це не твоя справа, — буркнула я. — Краще давай тренуватися.

І на диво мені вдавалося навіть кілька разів відбивати його удари. Хоча щось мені підказувало, що хлопець просто мені піддається. Однак радість від невеликих перемог не зникала. Серце билося швидше, але це був приємний тремтіння, що давало сили йти далі. Звичайно, я програвала майже весь час, бо моя підготовка не могла зрівнятися з його багаторічним досвідом.

Хлопець тренується все життя, а я лише останні пів року. Хто знає, може одного разу я його і переможу, та зараз точно ні. Тренування якраз підходило до кінця, коли Адам зробив випад, а я не дуже вдало від нього увернулась. Досвіду ще малувато.

Вийшло так, що він легко поранив мені щоку. Тепла кров потекла по моєму обличчю. Насправді ця зброя не завдала серйозного поранення, але могла б призвести до цього. Хлопець зупинився, шоковано дивлячись на мене.

Не думаю, що він планував це, проте в мені почала підійматися злість. Камінь у кулоні нагрівався з небувалою силою, і я не знала, чи зможу його стримати. Жар охопив тіло, а розум став туманним. Мене оточували студенти, і я могла завдати шкоди. На щастя, вони, здається, не помічали, що відбувається.

З великим зусиллям волі я поклала зброю на землю, та швидко побігла в сторону Академії. Викладач щось кричав мені, але я не чула. Магія всередині вирувала шаленим потоком. Я влетіла до своєї кімнати, закриваючи двері.

Холодна вода мала допомогти, тому я швидко вмилася та намагалася заспокоїтися. Це лише невеличке поранення, і він не хотів цього. Проте відчуття небезпеки залишалося, і серце ще довго не заспокоювалося. Повільно підняла голову, аби подивитися на себе в дзеркало.

І те, що я побачила, назавжди вріжеться в пам’ять. Мої очі… Ні, вони не були такими, як раніше. Вертикальна темно-фіолетова зіниця, а білок яскраво-червоний. Дикий крик застряг у горлі. Це не могло бути реальністю, але очі не змінювалися, не мерехтіли, не поверталися до звичайного стану.

Ні, це якась помилка, це не моє відображення. Я відстала від себе, від того, що вважала нормою. Та скільки б я не приглядалася, нічого не змінювалося. Можливо, тому тоді вперше Адам і злякався на тренуванні? Він побачив їх?

Камінь поступово охолоджувався, і вже за кілька хвилин мої очі стали звичного кольору. Ніби нічого й не сталося, але в пам’яті залишилося чітке відчуття: щось у мені прокинулося. Інші дракони такого не мали, я спостерігала за ними. Так що ж зі мною таке? Невже я не простий метаморф чи маю якусь дивну магію?