Глава 3

Навчання почалось досить спокійно. Викладачі ставилися вже до мене більш поблажливо, а подекуди навіть з якоюсь повагою, адже я показувала досить непогані результати з бойових мистецтв. Принаймні якщо порівнювати з тим, що було минулого року. І сама я бачила цю різницю.

Я вже не ховалася у тіні інших, не намагалася зробити вигляд, що мене тут немає. Хоча невпевненість нікуди не зникла, але тепер вона не керувала мною так, як колись. Вона сиділа десь глибоко всередині, як тінь, що не відпускає, але вже не мала такої сили. Я навчилась дихати навіть тоді, коли на мене дивилися десятки очей, і це було перемогою.

З Дрейком у нас були прекрасні стосунки, теплі й щирі. Його легка іронія, жарти, іноді навіть дурні, змушували мене сміятися, забуваючи про всі страхи. Він умів розрядити атмосферу, коли я відчувала, що ще трохи — і розплачусь. Він завжди знаходив ті слова, що змушували мене триматися, і неважливо, наскільки безглузді вони здавалися збоку. Поруч із ним я наче вперше могла дозволити собі бути слабкою, і він це сприймав, не докоряючи. Навпаки, здавалось, йому подобалося, що я не намагаюся грати роль сильної.

Так само близькою залишалася і Делію. Ми все більше проводили часу разом, ділилися дрібницями, які, можливо, для інших не мали значення, але для нас були цілим світом. Її погляд, сповнений тепла, часто нагадував мені, що я не сама, навіть тоді, коли темні думки тиснули з усіх боків. У неї зі стосунками зараз якісь проблеми, я бачила, що вона переживає, та я була впевнена — вони з її хлопцем подолають це. Вони справді створені одне для одного, й іноді я навіть заздрила її певності в цьому. Якби в мене була така ж віра в себе чи в когось поруч, усе було б значно простіше.

А от зараз починалися реальні проблеми. Якщо етап з боями ми якось пройшли, то от з перетвореннями навіть не намагалися. І саме це мене найбільше лякало. Я знала, що в мене одне з найкращих бойових поєднань, і саме це дозволяло мені хоча б трохи пишатися собою. Та я зовсім не знала, як упоратися з тією силою, що дрімала в мені. Вона була чужою. Занадто великою. Наче я взяла до рук меч, яким не можу керувати, і лише чекаю, коли він поранить мене саму.

От і зараз стояла перед братом і щиро не розуміла, чого він хоче від мене. А Алекс просто уважно роздивлявся мене, і від того ставало справді некомфортно. Його погляд був занадто серйозний, занадто проникливий. Мені здавалося, що він бачить усе, навіть ті страхи, які я намагалась заховати. І від того хотілося відвести очі, сховатися, зникнути.

Я уявляла два варіанти розвитку подій: або почнеться довга й нудна лекція про важливість контролю й сили волі, або він просто вирішить перенести заняття й запропонує відточити якийсь бойовий прийом. Але я знову не вгадала.

— Каталіно, ти лише один раз проявила свою силу. І це було на вступних іспитах. Зізнаюсь чесно, багато хто вважає, що твій дар пропав, — його голос був рівний, але я відчувала за ним приховану напругу. — Та зараз твій дар на піку своїх можливостей. І наше завдання його розбудити. І найкраще зробити це саме тоді, коли на тебе чекатиме небезпека. Аби це не було випадковістю.

— То ти зараз почнеш нападати на мене? — посміхнулася я, намагаючись розрядити атмосферу.

— Ні, не я, — він плеснув у долоні.

І не встигла я зрозуміти, що відбувається, як звідкись виринув величезний орел і схопив мене своїми міцними кігтями. Його крила затулили небо, а сила лап була такою, що я не могла й ворухнутися. Я закричала й почала пручатися, але це було марно. Лапи стискали так, ніби я була лише іграшкою. Тепер зрозуміло, чому сьогодні урок проходив саме в саду.

Ми все далі віддалялися від землі. Вітер різав щоки, сльози вибивалися з очей і тут же висихали. Серце гупало так, ніби от-от вискочить із грудей. Я відчайдушно намагалася дихати рівно, але це не виходило. Кожен вдих рвав легені, а груди стискало страхом.

І в той момент мене осінило: зараз у мене є шанс перевірити одну зі своїх темних теорій — чи взагалі можу я померти? Може, все це ілюзія, і моє тіло не відчуває болю, навіть коли його шматують кігті. Але ж ні. Я хочу вижити. Я відчувала, що мені ще зарано здаватися.

Може, якщо Алекс помітить, що з мене нічого доброго не вийде, то просто передумає і припинить ці експерименти? Я так розуміла, що простіше розбудити силу ворона, адже там легше створити відчуття небезпеки, ніж у випадку з вовком. А в мене… зовсім інше.

І коли ми були вже доволі високо, орел раптово відпустив мене, і я почала стрімко падати вниз. Повітря свистіло у вухах, земля наближалася з кожною секундою. За одну мить у голові пронеслося все: мої невдалі тренування, погляди викладачів, зневажливі усмішки однокурсників, обійми мами, сміх Дрейка. Я навіть встигла подумати, як виглядатиме моє знівечене тіло після падіння й яке поховання мені влаштують.

Але потім я згадала уроки з метаморфоз. Візуалізація. Треба було уявити себе тією істотою, в яку я хочу перевтілитися. Прожити цей образ, вдихнути його в себе. Половина справи — це повірити. Я справді намагалася це зробити, та виходило не дуже. Мої думки були надто хаотичними, а страх занадто сильним.

Ну що ж, сподіваюся, що дракона не так просто вбити. Ця іронічна думка майнула в голові, коли земля була вже зовсім близько. І саме тоді щось підхопило мене. Сильні крила різко зупинили падіння. Це був той самий орел. Але щось у ньому було дивним. Я не впізнавала його. Можливо, це був якийсь студент чи викладач? Він полетів геть, обережно опустивши мене на землю. А брат стояв неподалік, склавши руки на грудях і з дуже невдоволеним виразом обличчя.

— Ти навіть не намагалася, — обурено сказав він.

— А ти спробуй зробити те саме, а я на тебе подивлюся, — я повільно видихнула, намагаючись хоч трохи заспокоїти серце. — Знаєш, як це страшно? Я могла померти.

— Ти знаєш, що я не можу літати, — спокійніше продовжив брат. — А в тебе рідкісний дар. І ми знову повернулися туди, звідки почали. Ти нічого не можеш зробити. Я вже сподівався, що тут буде набагато простіше…