Глава 2

Нарешті я могла повернутися до Академії, адже мені справді почало набридати це все вдома. Мама була така щаслива, що просто інколи навіть не контролювала себе в виразах. Вона могла зробити мені боляче, сама того не помітивши. Вона хотіла показати, що любить мене понад усе, але виходило зовсім інакше.

І це неабияк ображало. Однак я намагалася зрозуміти її та сприйняти це. Адже якщо я почну ображатися на власну матір, то чи не буде це найбільшою зрадою з мого боку? Вона справді чекала мене весь цей час, будувала мрії й ілюзії, а тепер я вже інша. Зовсім не та дівчинка, яку вона відправляла в Академію. Тепер я могла постояти за себе, але при цьому я все одно залишалася її донькою. І як мені поєднати ці два образи?

Це давалося мені не так вже й просто, тому я справді чекала кінця канікул. Кожен день удома ставав для мене випробуванням. Так, я усміхалася, кивала на її поради, навіть брала участь у всіх тих довгих застіллях та святкових приготуваннях, але відчувала, що не належу сюди. Наче моє місце вже давно перенеслося в інший світ — світ Академії, друзів, небезпек, відкриттів.

Та мені було чим зайнятися весь цей час. Тим паче батьки теж мали деякі плани, в яких я просто зобов'язана прийняти участь. Хоча це й не дуже подобалось. Мені доводилося слухати їхні довгі розповіді про знайомих, про яких я й гадки не мала, робити вигляд, що мені цікаві політичні чвари місцевої громади й навіть розбирати речі в гардеробі, які мама спеціально для мене приготувала. Я бачила блиск у її очах, коли вона діставала чергову сукню, і мені не залишалося нічого іншого, як вдягати її й мовчки чекати, коли все це завершиться.

Я намагалася більше дізнатися про Ліліт. Виявилося, що вона донька королеви темних ельфів. І парадокс був у тому, що саме цей народ найкраще ставився до представників інших рас. Я довго не могла зрозуміти, чому ж тоді Ліліт була такою відстороненою, такою холодною й ніби навіть закритою від світу.

Та була інша проблема в дівчини — вона народилася без крил. І це все пояснювало. Пам'ятаю, як у дитинстві мама мені розказувала казку про таку фею. Вже з часом вона зізналася, що коли була на Землі, то бачила цю історію через їх магічний програвач, що називався телевізор. Тоді я лише усміхнулася, бо якесь чарівне скло, яке показує історії, здавалося мені чимось неймовірним. Але тепер мене все більше почала приваблювати Земля, і я точно колись відправлюся туди. Мене цікавило, чи там справді все так, як у наших казках.

Та зараз мене цікавило зовсім не це. Я намагалася зрозуміти Ліліт. Дівчина і справді намагалася триматися від усіх окремо, адже вона була не схожою на них. І що б вона не робила, це все одно підкреслювало її відмінність. Вона йшла коридором — і вже погляди інших немов кидали на неї тінь. Вона мовчала під час занять, і це мовчання звучало гучніше за будь-які слова. Мені навіть якоюсь мірою було шкода її. Хоча це і звучить досить дивно, адже вона сама вибудувала цю стіну.

Але зараз настав час збирати речі. І батьки наполягали, аби я взяла всього як можна більше. Вони завжди вважали, що я маю виглядати бездоганно, навіть у стінах Академії. Це мене дратувало, однак я лише мовчки погодилася. Бо сперечатися не мало сенсу — все одно я зроблю по-своєму.

Нарешті я зможу побачити Дрейка, адже весь цей час він провів у якихось своїх родичів досить далеко звідси. Я справді сумувала за ним. Його сміх, його підколи, навіть його надмірна впевненість — я відчувала, як мені цього бракує. Однак було ще дещо, що мене бентежило більше, ніж власні почуття.

Періодично я думала про Адама. Мені здавалося, що в хлопця не все добре вдома. Йому ніби справді не хотілося їхати туди, я бачила це в його погляді. Та він мав це зробити. І що ж тоді відбувалося в його родині, якщо навіть такий сильний і впертий, як він, уникав цього?

Так, стоп, Каталіно. Не можна його шкодувати, адже він ніколи не ставився до мене добре. Навпаки — його слова завжди різали по живому. Та все одно… визнаю, тоді в медпункті мої слова були жорстокі, і я справді не мала права говорити таке. Добре було б вибачитися, та ми більше не бачилися після тої розмови. А ця ж думка не давала мені спокою весь час.

Швидко зібравшись, я спустила валізу. На мене вже чекав брат, але я хотіла вже як можна швидше поїхати в Академію. Попрощавшись з батьками, ми телепортувалися туди. Насправді всі прибудуть лише завтра, але батькам цього не обов'язково знати. І я була вдячна Алексові, що він погодився поїхати раніше, аби уникнути всіх цих сцен.

Тому швидко забравши речі, я попрямувала до своєї кімнати. Здавалося мені, що зараз тут є ще одна людина, і я просто маю вибачитися перед ним. Інакше ця провина не відпустить мене. Прийнявши душ та перевдягнувшись, я пішла вже по знайомому шляху в кімнату.

Як я й очікувала, Адам відкрив мені двері. Він був без футболки, і це мене трохи напружило. Я з усіх сил намагалася тримати погляд вище, але не могла не помітити, наскільки він змінився за цей час. Його плечі стали ширшими, рухи впевненішими. Так, Каталіно, навіть не дивися туди. Тобі не потрібно це. Тим паче, коли є Дрейк.

— Ти приїхала сьогодні? — якось беземоційно сказав він.

— Так, і я хотіла вибачитися перед тобою. За ту розмову після битви. Я не мала права так казати… — я намагалася не дивитися йому в очі. — В мене був час, аби подумати. Я ж і сама недавно лише стала вчитися бути воїном, і не знаю, що сталося у твоєму дитинстві. Можливо це справді серйозна травма…

Аж тут я запнулася, бо мій погляд знову повернувся до його тіла, однак цього разу я помітила дещо інше. Великий шрам тягнувся майже через весь торс. І, судячи з його вигляду, він був вже досить старим. Невже це і є наслідок того, що з ним сталося тоді в дитинстві? Він помітив мій інтерес, і швидко взяв футболку з найближчого стільця, накинувши її на себе. Та було запізно, ця картина не йшла з моєї голови.

— Добре, вважай, що я прийняв твої вибачення. Це все? — я кивнула. — Побачимося на заняттях.

І Адам просто закрив переді мною двері. Ну що ж, добре, я можу його зрозуміти, адже він все ще може ображатися на мене. Та звідки цей шрам? Ні, в мого брата вони теж були, але лише після того, як у нього були перші досить серйозні битви. Але вони не такі страшні, як цей.