Глава 2

Нарешті я могла повернутися до Академії, адже мені справді почало набридати це все вдома. Мама була така щаслива, що просто інколи навіть не контролювала себе в виразах. Вона могла зробити мені боляче, сама того не помітивши. І це неабияк ображало. Однак я намагалася зрозуміти її та сприйняти це. Це давалося мені не так вже й просто, тому я справді чекала кінця канікули. Та мені було чим зайнятися весь цей час. Тим паче батьки ж теж мали деякі плани, в яких я просто зобов'язана прийняти участь.                                                                                                                 

Я намагалася більше дізнатися про Ліліт. Виявилося, що вона донька королеви темних ельфів. І парадокс був в тому, що саме цей народ найкраще ставився до представників інших рас. Та була інша проблема в дівчини — вона народилася без крил. Пам'ятаю як в дитинстві мама мені розказувала казку про таку фею. Вже з часом вона зізналася, що коли була на землі, то бачила цю історію через їх магічний програвач, що називався телевізор. Мене все більше почала приваблювати Земля, і я точно колись відправлюся туди. Та зараз мене цікаво зовсім не це. Дівчина і справді намагалася триматися від усіх окремо, адже вона була не схожою на них. Мені навіть якоюсь мірою було шкода її.              

Але зараз настав час збирати речі. І батьки наполягали, аби я взяла всього як можна більше. Це мене дратувало, однак я лише мовчки погодилася. Нарешті я зможу побачити Дрейка, адже весь цей час він провів в якихось своїх родичів досить далеко звідси. Я справді сумувала за ним. Однак було ще дещо, що мене бентежило. Періодично я думала про Адама. Мені здавалося, що в хлопця не все добре вдома. Йому ніби справді не хотілося їхати туди, я бачила це в його погляді. Та він мав це зробити.      

Так, стоп, Каталіно. Не можна його шкодувати, адже він ніколи не ставився до мене добре. Так, визнаю, тоді в медпункті мої слова були жорстокі, і я справді не мала права говорити таке. Добре було б вибачитися, та ми більше не бачилися після цього. А ця ж думка не давала мені спокою весь час.                                                                                                                                                      

Швидко зібравшись, я спустила валізу. На мене вже чекав брат, але я хотіла вже як можна швидше поїхати в Академію. Швидко попрощавшись з батьками, ми телепортувалися туди. Насправді всі прибудуть лише завтра, але батькам цього не обов'язково знати. Тому швидко забравши речі, я попрямувала до своєї кімнати. Здається мені, що зараз тут є ще одна людина, і я просто маю вибачитися перед ним. Прийнявши душ та перевдягнувшись, я пішла вже по знайому шляху в кімнату. Як я і очікувала, Адам відкрив мені двері. Він був без футболки, і це мене трохи напружило. Так, Каталіно, навіть не дивися туди. Тобі не потрібно це.                                                                   

- Ти приїхала сьогодні? - якось беземоційно сказав він.                                                                           

- Так, і я хотіла вибачитися перед тобою. За ту розмову після битви. Я не мала права так казати... - я намагалася не дивитися йому в очі. - В мене був час, аби подумати. Я ж і сама недавно лише стала вчитися бути воїном, і не знаю, що сталося у твоєму дитинстві. Можливо це справді серйозна травма...  

А ж тут я запнулася, бо мій погляд знову повернувся до його тіла, однак цього разу я помітила дещо інше. Великий шрам тягнувся майже через весь торс. І, судячи з його вигляду, він був вже досить старим. Невже це і є наслідок того, що з ним сталося в дитинстві. Він помітив мій інтерес, і швидко взяв футболку з найближчого стільця, накинувши її на себе. Та було запізно, ця картина не йшла з моєї голови.                                                                                                                                                      

- Добре, вважай, що я прийняв твої вибачення. Це все? - я кивнула. - Побачимося на заняттях.           

І Адам просто закрив переді мною двері. Ну що ж, добре, я можу його зрозуміти, адже він все ще може ображатися на мене. Та звідки цей шрам? Ні, в мого брата вони теж були, але лише після того, як в нього були перші досить серйозні битви. Але вони не такі страшні, як цей. Я зараз відчайдушно намагалася заспокоїти свою цікавість, адже сумніваюся, що хлопець так просто розповість мені про свою родину. Тим паче після моїх претензій до нього. Ну що ж, добре, мені доведеться виправляти це все. А зараз, напевно, піду у свою кімнату.                                                                                                    

Та раптово кулон почав нагріватися. Це дивно, адже це ще ніколи не приводило до чогось хорошого. А потім з'явилося якесь дивне передчуття. Ні, не нападу. Я відчула, ніби мені потрібно терміново піти в одне місце в Академії Метаморфів. Добре, я звикла, тому і послідувала туди. Насправді чогось такого і варто очікувати в нас, адже це місце сповнене магією. Однак підійшла я до самої звичайної стіни, за якою, наскільки я знаю, була якась класна кімната. Та те, що мені потрібно було саме тут. Прекрасно, і що мені тепер робити? Ніби відчуваючи якийсь порив, я підняла кулон та приклала його до невеличкої ямки в камені, що якраз повторювала його форму. Якусь мить нічого не відбувалося, а потім я почула якийсь скрегіт. І от один за каменів трохи відсунувся в бік, а це значить, що я могла зняти його. Що я і поспішила зробити. А всередині...                                                                                                                 

Ні, там не було якоїсь цінної речі чи артефакту. Там була звичайнісінька маленька книжечка. Відкривши її, я побачила акуратний почерк. Цікаво, і що ж це таке? Але зараз тут розглядати цю річ немає сенсу, тому я швидко заховала книгу. Буду розбиратися пізніше...