Глава 1

Якось дуже швидко пролетіли канікули, і мене це навіть влаштовувало. Час удома завжди йшов по-іншому — то занадто повільно, то занадто швидко, ніби навмисне намагаючись випробувати моє терпіння. Здавалося, що сам простір тут жив за власними законами: дні розтягувалися, ночі вислизали крізь пальці, і все разом зливалося в дивний калейдоскоп, від якого втомлюєшся ще більше, ніж від навчання.

Коли ми тільки приїхали, мама довго не могла натішитися моїми змінами. Вона буквально не відпускала мене від себе. Постійно торкалася мого волосся, ніби хотіла переконатися, що воно справді стало густішим і темнішим. Проводила долонями по плечах, вдивлялася в обличчя, обіймала й розглядала мене з усіх боків. Іноді я ловила себе на думці, що виглядаю для неї якимось витвором мистецтва, який нарешті набув бажаного вигляду. Мені ж здавалося дивним, що рідна мати сприймає мене майже як експонат, а не як доньку.

Як я й очікувала, для мене було приготовано купу нового одягу. Кольорові сукні — від ніжно-блакитних до криваво-червоних, костюми, прикраси, взуття. Усе це чекало мене в кімнаті, розвішане, розкладене, виблискуючи на світлі. Мама, мабуть, вирішила, що настав час показати світові мене такою, якою вона завжди уявляла у своїх мріях. Проте більшість цих речей були зовсім не моїм стилем: надто жіночні, надто відкриті, надто показові. У них я почувалася не собою, а кимось іншим, чужою, ніби актрисою у виставі. Та серед усього цього блиску знайшлося кілька речей, які мені справді сподобалися. Їх я й збиралася забрати з собою до Академії. Там вони виглядали б доречно, не як частина параду марнославства, а як щось справжнє.

Батько теж постарався. Він попіклувався про те, аби до Академії доставили все, що мені може знадобитися: від потрібних книг і тренувального спорядження до кількох чарівних амулетів для захисту. Це було його способом показати, що він підтримує мене, навіть якщо насправді ми рідко говорили відверто. Наші розмови зводилися до коротких фраз, до стриманих зауважень і рідкісних усмішок. Він не був тим, хто легко відкриває душу. Але все ж я знала: у його мовчанні приховувалася турбота.

Проте на цьому позитивні моменти й закінчувалися. Лише один-єдиний раз я зустрілася з Делією. Вона приїхала ненадовго, бо її батьки мали справи неподалік. Ми сиділи разом у саду, пили чай і сміялися. Говорили про Академію, викладачів, кумедні випадки, пригадували навіть дрібниці, які насправді були важливі тільки нам. Але ця зустріч минула занадто швидко. Вона зникла так само раптово, як і з’явилася, й після її від’їзду мене огорнула дивна порожнеча. Сад здавався надто тихим, чай — прісним, а повітря — важким.

І саме тоді я вперше чітко усвідомила одну дуже дивну річ: я сумувала за Академією Метаморфів. Так, сумувала. Ще кілька років тому я не могла дочекатися канікул, щоб утекти з її стін, щоб забути суворі погляди викладачів і нескінченні тренування. Але тепер… тепер я відчувала, що саме там мій дім. Там були мої друзі, мої справжні виклики, мої перемоги й поразки. Там я вперше по-справжньому відчула, що живу.

І вже завтра я відправлюся назад. Але сьогодні на мене чекало випробування зовсім іншого плану. Я мала з’явитися на прийомі, який влаштовувала моя мати на честь початку нового року. Кажуть, що на Землі це свято супроводжується особливими ритуалами: прикрашають дерева, співають пісні, готують особливі страви, дарують подарунки. Усе це звучало чарівно й затишно, навіть якось по-домашньому.

А у нас… у нас цього не було. Лише деякі багаті родини, бажаючи показати свій статус і значимість, організовували такі вечірки. Насправді це були не стільки святкування, скільки демонстрації. Кожен намагався довести, що він кращий за інших: дорожчі сукні, гучніші промови, розкішніші прикраси. Я ненавиділа такі вечори. Фальшиві посмішки, неправдиві компліменти, нескінченні розмови ні про що — все це виснажувало мене більше, ніж найважче тренування.

Алекс, утім, запевняв, що цього разу буде цікавіше. Він казав, що прийдуть феї та чарівники. І справді, побачити їх у такій атмосфері було б новим досвідом. І я не могла заперечувати, що цікавість у мені теж жила.

Я глянула на себе в дзеркало й зітхнула. На мені була довга чорна сукня з вирізом на спині та довгими рукавами. Каміння, яким вона була розшита, відбивало світло й переливалося дрібними іскрами. Сукня підкреслювала мою фігуру й водночас робила мене старшою на вигляд. Волосся я перекинула на один бік, зробила легкий макіяж і взула туфлі на високих підборах. Це було незручно, але я знала — батькам буде приємно бачити мене саме такою.

Зала, в якій зібралися гості, вражала навіть мене. Сотні свічок світилися в кришталевих люстрах, їхнє світло відбивалося в дзеркалах і камінні на стінах. Повітря пахло квітами й дорогими парфумами. Скрізь лунали голоси, музика й дзвін келихів. Кожен крок відлунював у просторі, змішуючись із шумом розмов.

І справді — брат не помилився. Серед гостей була навіть королева фей. Її темно-синя сукня переливалася глибокими відтінками ночі, а на голові сяяла корона з агатами. Вона була величною й спокійною, привітно усміхалася кожному, але трималася від усіх на відстані. Між нею та рештою ніби існувала невидима межа. Я одразу зрозуміла: це Чорна Королева.

Сам вечір, утім, швидко став нестерпно нудним. Я чемно відповідала на запитання, слухала компліменти, посміхалася, але кожна хвилина тягнулася, як вічність. Мене охоплювало відчуття, що я застрягла в сні, з якого неможливо прокинутися. Зрештою я не витримала й присіла на софу біля стіни. Здавалося, що цьому прийому не буде кінця. Але й піти раніше було б образою для мами. Вона так пишалася тим, що може показати мене всім. Я сперлася підборіддям на руки й почала уважно розглядати гостей, намагаючись хоч якось відволіктися.

— Бачу, тобі тут теж нудно, — раптом почула я голос.

Поруч зі мною сіла дівчина. Вона була невисокого зросту, з тонкими рисами обличчя, світлим волоссям і яскраво-синіми очима. Її сукня — темно-синя, пишна, з відкритими плечима — робила її схожою на коштовність. На голові виблискувала невеличка тіара, інкрустована чорним камінням. Одразу стало зрозуміло, чия вона донька.