Глава 26

Життя увійшло в нормальну колію, і тепер всі мої будні стали цілком одноманітними. Тренування, навчання, зустрічі з друзями та Дрейком. Здавалося, що ніщо не здатне порушити спокій, який я з таким трудом відновлювала після попередніх пригод. Проте після тієї розмови з Адамом ми з ним майже не говорили. Лише на заняттях, і то це не було схоже на нормальне спілкування. Між нами стояла невидима стіна, яку ні слова, ні жести не могли зруйнувати.

— Може, він просто потребує часу, — шепотіла я собі під ніс, проходячи коридорами Академії. — Може, йому треба розібратися зі своїми страхами.

Ну що ж, це було очікуваним. Але останнім часом мене не покидало якесь дивне передчуття. Щось пов’язане з моїм кулоном, а я досі не знаю, хто тоді надягнув на мене його. Можливо, хтось знає про його властивості? А може, це просто відлуння стародавньої магії, що ховалася в металі й каменях. Я все ще не розуміла його сили до кінця. Лише знала, що він стримує мою силу і правильно направляє її.

— Може, кулон насправді вибрав мене сам, — подумала я, погладивши його пальцями. — Але якщо це так, то чому відчуваю, що хтось стежить за ним?

Хоча перша власниця кулону теж мала силу дракона. Може, він і був створений для неї, але інформації про це мало. Рада точно знає більше, проте я не збираюся їй розповідати про це. Вона могла б зрозуміти неправильно, і тоді моє життя стало б ще складнішим.

Сьогодні ж я мала трохи вільного часу, і вирішила провести його в бібліотеці, читаючи про артефакти. Насправді інформації дуже мало, адже вони вважалися загубленими ще з часів Засновників. Всі записи, що лишилися, були або зашифровані, або спотворені. І лише кілька згадок натякали на силу цих предметів.

От тільки мене цікавило зараз зовсім інше. Що в них такого цінного? Адже це змушує когось влаштовувати напади на Академію задля отримання одного з них. І як виявилося, артефакт метаморфів міг блокувати будь-яку силу чи магію, навіть відбирати її. Уявляти, що він потрапить не в ті руки, було страшно. Це могло розпочати повноцінну війну. І я не могла не думати, на що здатні інші.

Я б хотіла продовжити читати далі, але дивне передчуття не покидало мене. Ніби щось станеться. Ніби на нас мають напасти. І це почуття росло в мені з новою силою, як тиха буря, що збирає хмари над горизонтом. Я знала по власному досвіду, що це може означати щось дуже нехороше.

Тому, не довго думаючи, я зірвалася та побігла в кабінет до Алекса. Він якраз сидів та розбирався з документами, і виглядав так, наче навіть не помітив мого приходу. Але все ж брат вирішив поговорити.

— Каталіно, щось сталося? — він не відривався від роботи, але голос звучав спокійно.

— Так, в мене таке передчуття, — сказала я. — Ніби на нас от-от нападуть. Я не знаю, як це описати. Та й у мене таке вперше. Сам знаєш, як було раніше.

Ось тепер він сів та уважно дивився на мене, наче оцінюючи щось невидиме. Однак не встиг нічого сказати, адже ззовні щось прогриміло. Схопивши зброю, він миттєво вилетів на вулицю, а я кинулася слідом. І якраз вчасно — знову демони. Причому такі ж, що були тоді, з червоними очима та чорними крилами, що блищали у сутінках.

Витягнувши зброю, що тепер завжди була при мені, я кинулася допомагати йому. Краєм ока я бачила й інших студентів, що відважно боролися, проте як не намагалася, не виходило знайти поглядом Адама. Невже він цього разу злякався? А може, я просто його не помітила. Та зараз було не до того.

У сутичці з демонами я відчула, як напруга в моєму тілі зростає, серце б’ється шалено швидко, а кров приливає до голови. Кожен рух був рішучим, кожен удар — продуманим. Я відчувала, як кулон починає вібрувати на шиї, ніби реагуючи на небезпеку, що насувається.

В запалі битви я навіть не помітила, що отримала кілька доволі серйозних поранень. Кров стікала по руці, але це не мало значення. Моя мета була одна — захистити Академію. І коли все встигло так змінитися? Раніше я віддавала перевагу відсиджуватися та чекати, доки минуть всі проблеми. Нападів таких не було. А тепер... усе стало іншим.

Невже це так вплинула сила дракона? А може, воїн і справді весь час жив у мені, просто я не могла його розбудити. Вже який раз я думала про те, що Алекс мав рацію стосовно мого потенціалу. Байдуже, тепер моє життя змінилося, і кожен день став випробуванням сили, розуму та витривалості.

Я не скажу, що перемога нам вдалася дуже легко, адже цього разу ми зазнали втрат. І це була перша смерть на факультеті бойових метаморфів, принаймні за той час, що я тут вчилася. Усі були пригнічені, але ніхто не дозволив собі показати слабкість.

Тепер ще й у Алекса почнуться проблеми, адже він не зміг нормально захистити своїх студентів. Але я сподіваюся, що все буде добре. Насправді його провини тут немає. Проте я так і не бачила Адама. Його тут справді не було.

Тому замість того, аби піти до медсестри, я почала шукати хлопця. І яке ж було моє здивування побачити його саме в медпункті. Зробивши вигляд, що я прийшла полікувати рани, я присіла поряд, удаючи, що не помічаю його. Але хлопець все прекрасно зрозумів.

І коли мені вже все зробили, медсестра відійшла, аби зайнятися ще кількома студентами. Все ж сьогодні постраждало немало. Це була ідеальна можливість поговорити.

— І де ти був весь цей час? — спитала я. — Поки інші студенти захищали Академію.

— Тут, — Адам намагався не дивитися мені в очі. — Мав проблеми з рукою. Я не зміг взяти участь у битві. Мені медсестра заборонила.

— Або ти просто злякався, — я занадто пізно зрозуміла, що сказала.

В той же момент він обпік мене злим поглядом, від чого стало некомфортно. Проте це було правдою. Після того випадку минулої битви щось змінилося в його думках. Він повернувся до стану того маленького хлопчика, який пережив страшну трагедію. Проте я досі не могла уявити, що ж там сталося. А він і не збирався розповідати.

— Ти не знаєш насправді, що в мене відбувається, — прошипів він. — Якщо тобі так пощастило і ти різко стала досить непоганим воїном, не дає тобі право судити інших. Не варто забувати, Каталіно, що ти теж не ідеальна.