Глава 26

Життя увійшло в нормальну колію, і тепер всі мої будні стали цілком одноманітними. Тренування, навчання, зустрічі з друзями та Дрейком. Однак після тієї розмови з Адамом ми з ним майже не говорили. Лише на заняттях і то це не було схоже на нормальне спілкування. Ну що ж, це було очікуваним. Однак останнім часом мене не покидало якесь дивне передчуття. Щось пов'язане з моїм кулоном, а я ж досі не знаю, хто тоді надягнув на мене його. Невже хтось знає про його властивості? Та я ще досі сама не знала, що він може. Лише те, що стримує мою силу і правильно направляє його. Хоча перша власниця кулону теж мала силу дракона. Може він і був створений для неї, але інформації про це мало. Рада точно знає більше, проте я не збираюся їм розказувати про це.                                 

Сьогодні ж я мала трохи вільного часу, і вирішила провести його в бібліотеці, читаючи про артефакти. Насправді інформації дуже мало, адже вони вважалися загубленими ще з часів Засновників. От тільки мене цікавило зараз зовсім інше. Що в них такого цінного? Адже це змушує когось влаштовувати напади на Академію задля отримання одного з них. Як виявилося артефакт метаморфів міг блокувати будь-яку силу чи магію, навіть відбирати її. Це ж якщо він потрапить не в ті руки, то нас може очікувати повноцінна війна.                                                                                                                                   

Я б хотіла продовжити далі читати, але якесь таке передчуття не покидало мене. Ніби щось станеться. На нас мають напасти. І це почуття росло в мені з новою силою. Тому, не довго думаючи, я зірвалася та побігла в кабінет до Алекса. Він якраз сидів та розбирався з документами. Однак він навіть не показав здивування моєю присутністю.                                                                                                    

- Каталіно, щось сталося? - він не відривався від роботи.                                                                           

- Так, в мене таке передчуття. - сказала я. - Ніби на нас от от нападуть. Я не знаю, як це описати. Та й в мене таке вперше.                                                                                                                                         

Ось тепер він сів та уважно дивився на мене. Однак він не встиг нічого сказати, адже ззовні щось прогриміло. Схопивши зброю, він вилетів на вулицю, а я слідом за ним. І якраз вчасно, адже знову демони. Причому такі ж, що були тоді. Витягнувши зброю, що тепер завжди була при мені, я кинулася допомагати йому. Краєм ока я бачила й інших студентів. Однак як не намагалася, не виходило знайти поглядом Адама. Невже він цього разу злякався? А може я просто його не побачила. Та зараз було не до того.                                                                                                                                                           

В запалі битви я навіть не помітила, що отримала кілька доволі серйозних поранень. Але зараз це все якось не важливо, адже в мене була одна мета — захистити Академію. І коли все встигло так змінитися? Раніше я віддавала перевагу відсиджуватися та чекати, доки минуть всі проблеми. А тепер... Невже це так повпливав дракон? А може воїн і справді весь час жив у мені, просто я не могла його розбудити. Байдуже, адже тепер моє життя змінилося.                                                                      

Я не скажу, що перемога нам вдалася дуже легко, адже цього разу ми зазнали втрат. І це була перша смерть на факультеті бойових метаморфів, принаймні за той час, що я тут вчилася. Тепер ще й в Алекса почнуться проблеми, адже він не зміг нормально захистити своїх студентів. Але я сподіваюся, що все буде добре. Принаймні насправді ж його провини тут немає. Однак я так і не бачила Адама. Його тут справді не було.                                                                                                                             

Тому замість того, аби піти до медсестри, я почала шукати хлопця. І яке ж було моє здивування побачити його саме в медпункті. Зробивши вигляд, що я пішла просто полікувати рани, я присіла поряд з ним. І коли мені вже все зробили, медсестра відійшла, аби зайнятися ще кількома студентами. Що ж, прекрасна можливість поговорити.                                                                                                               

- І де ти був весь цей час? - спитала я. - Поки інші студенти захищали Академію.                                      

- Тут, я мав проблеми з рукою. - чомусь Адам намагався не дивитися мені в очі. - Я не зміг взяти участь у битві. Мені медсестра заборонила.                                                                                                    

- Або ти просто злякався. - я занадто пізно зрозуміла, що сказала.                                                       

В той же момент він обпік мене злим поглядом, від чого стало не комфортно. Однак, здається, це було правдою. Після того випадку минулої битви в думках Адама щось змінилося. Він повернувся до стану того маленького хлопчика, який пережив якусь страшну трагедію. Проте я досі не могла уявити, що ж там сталося.                                                                                                                                                      

- Ти не знаєш насправді, що в мене відбувається. - прошипів він. - Якщо тобі так пощастило і ти різко стала досить непоганим воїном,Т не дає тобі право судити інших. Не варто забувати, Каталіно, що ти теж не ідеальна.                                                                                                                                         

- Я хоча б не ховаюся від проблем. - буркнула я.                                                                                      

Проте Адам вже не збирався мене слухати, а просто розвернувся та пішов. На виході його зупинила медсестра, проте, скоріш за все, він сказав їй, що йому вже добре. А може він правий, я ж зовсім не знаю його ситуацію. Та він відсиджувався тут, поки була битва і помер студент. Про таке я не можу просто мовчати...