Алекс

Магія Каталіни лякала не тільки її одну, а й інших. Особливо тих, хто ніколи не стикався з проявами сили драконів і не розумів їхньої природи. Вони бачили лише зовнішній спалах енергії, відчували тиск у повітрі, від якого ставало важко дихати, і цього було достатньо, щоб у їхніх серцях оселився страх. Страх завжди сильніший за цікавість, а тим паче — за бажання розібратися.

Тепер, коли вся Академія знала про особливість Каталіни, нічого вже не можна було повернути назад. Це стало фактом, який обговорювали пошепки в коридорах, на лекціях і навіть за вечерею в їдальні. Для когось вона перетворилася на небезпеку, яку слід оминати, для інших — на об’єкт заздрості. Але, на щастя, одногрупники сприйняли це все відносно спокійно. Можливо, тому, що бачили її щодня, знали її характер і розуміли: Каталіна — не монстр, не загроза, а така ж дівчина, як і вони, тільки з силою, яку сама ще не навчилася контролювати.

А ще у моєї сестри був хороший хлопець — Дрейк. Він завжди вмів підібрати слова підтримки, завжди стояв поруч, коли їй ставало важко, і просто своєю присутністю знімав частину тягаря. Я не раз помічав, як він брав її за руку тоді, коли вона починала нервувати. І цього було достатньо, щоб її погляд ставав трохи впевненішим. Дрейк умів бути опорою — не гучними промовами чи героїчними вчинками, а простим умінням залишатися поруч. Іноді цього виявлялося більше, ніж достатньо.

Проте в мені наростав неспокій. Час уже був розповісти правду Каталіні про її походження. Відкрито й чесно. Лише це могло дати відповідь на більшість її питань і пояснити, чому вона така відмінна від інших метаморфів. Та батьки досі не наважувалися. Вони мовчали, відкладаючи розмову на потім, ніби боялися, що слова самі по собі стануть фатальними.

Я ж переживав, що одного дня Каталіна дізнається все від когось іншого. А чужа правда завжди болючіша, ніж сказана рідними. І тоді вона може не пробачити ні батькам, ні мені.

Може, варто зробити це самому? Я ж бачив, як вона губиться у своїх силах, як намагається зрозуміти, хто вона є. І щоразу її пошуки впираються в стіну таємниць, які ми самі ж і поставили. Вже й так минуло надто багато часу.

Стільки думок роїлося в моїй голові, що я вже не міг відрізнити важливе від другорядного. Я відчував, що мушу прийняти рішення, але й досі не знав яке. Навіть уявлення не мав, як правильно діяти і що робити з усіма проблемами, які навалилися разом.

Я з силою закрив книгу з історією Артефакту. Глухий стукіт обкладинки обірвав мої думки. Для чого я взагалі витрачаю стільки часу на ці пошуки? Адже Артефакту тут немає, ми вже все перевірили. Кожен куточок, кожен сховок, навіть ті місця, куди ніхто не наважувався ступати десятиліттями. Порожньо.

А я продовжую гортати сторінку за сторінкою, ніби це могло дати мені ключ. Шукаю бодай якийсь натяк, будь-який слід. Хоч щось, що допоможе зв’язати докупи розрізнені шматки. Але все марно. Я вже перечитав ці книги по кілька разів, повертався до тих самих абзаців, намагаючись вловити прихований сенс, і щоразу приходив до того самого висновку — нічого. Порожнеча.

І все ж я не міг зупинитися. Було відчуття, що ми десь помилилися. Що упустили щось дрібне, на перший погляд неважливе, але насправді ключове. Це відчуття роз’їдало мене зсередини, як іржа метал.

Я провів рукою по столу, відсуваючи вбік купу записів, і глянув на розгорнуті сторінки. Символи, малюнки, уривки переказів — усе це здавалося хаосом. А може, справді хаос і є єдиною відповіддю?

Я підняв очі й вдивився у вікно бібліотеки. За склом сутеніло, і небо розтікалося густим індиго, з якого повільно проступали перші зорі. Я відчував тиск часу: ми втрачали його щодня. Каталіна з кожним новим спалахом сили підходила все ближче до тієї межі, за якою не буде вороття.

А я сиджу тут, серед купи старих книг, і шукаю натяки там, де їх, можливо, ніколи й не було. Але що як я правий? Що як ми справді щось випустили з уваги? І ця дрібниця вже незабаром визначить долю не тільки Каталіни, а й усіх нас.