Глава 25

Я досі не могла уявити, що від мене справді очікують того, що я стану захищати світ. Ні, ну це вже точно перебір, адже я тільки недавно почала усвідомлювати свою силу та вчитися здібностям. До того ж ніхто з нас не був готовий до такого. Тому я просто вирішила змиритися з цим і робити те, що можу — по краплі, не поспішаючи, збираючи шматочки знань і надії, ніби пазл, який ніяк не хоче скластися.

Алекс казав, що він щось вигадає, і нам не доведеться ризикувати своїм життям. Він усміхався так впевнено, що віра приливалася до мене сама по собі, і я майже могла дозволити собі повірити йому. Але віра — річ хитка, а тепер я відчувала, що потребую більше, ніж просто обіцянок. Та зараз мене турбувало зовсім інше. Я маю поговорити з Адамом стосовно того, що сталося тоді. Це не давало мені спокою і постійно точило зсередини, мов крихітна заноза, яку не можна витягти. Кожна дрібниця того дня постійно поверталася у думках і псувала мені сон, розмови, їжу — усе.

Я чекала його на парах, але хлопця сьогодні не було. Він ніби сказав, що не дуже добре себе почуває. Ну звичайно, так я і повірила: інколи люди так говорять, коли їм потрібно сховатися від чужих очей. Тому просто після пар постукала в його двері, бо мовчання — ще гірше за брехню; від нього з’являється пустка, яку неможливо заповнити.

Двері довго не відчинялися, і я навіть уявила, що він спеціально ховається, аби уникнути розмови. Та все ж клацнув замок, і переді мною постав Адам. Він був без футболки, і від несподіванки я затримала подих. Тіло в нього було сильне й м’язисте, але це не змінювало того, що я приходила за відповідями, а не за видами. Серце калатало, але я змусила його замовкнути — відповідь мені потрібна була тверда.

— Каталіно, що ти тут робиш? — спитав він. — Не пам’ятаю, аби я кликав тебе у гості.

— Нам треба поговорити. І бажано, аби ти зробив це вдягненим, — промовила я. — Не треба зараз вигадувати відмовки, тому що я промовчала стосовно твоєї поведінки. Але я вимагаю пояснень. Чекатиму тебе на балконі біля західного входу бібліотеки за десять хвилин. Тільки спробуй не прийти. Тоді я дуже сильно ображуся. А тобі зараз краще цього не робити.

Я розвернулася та пішла коридором, навіть не давши йому відповісти. Знаю, що він обов’язково прийде, адже Адам переживає за свою репутацію. Якщо я все розповім іншим, з нього лише сміятимуться. І він цього не переживе. Та слова в тій хвилині не були важливі — набагато важливіше було те, що десь у грудях закручувалося і не давало мені спокою.

Дорогою до бібліотеки я намагалася зібратися з думками. Повітря після дощу було вологим, на бруківці блищали краплини, і небо вже вкривалося сутінками. Кам’яні стіни гуртожитків, старовинні башти й арки університету виглядали трохи таємниче, ніби з іншої епохи. Я вдихала запах сирої землі й мокрого листя, намагаючись приглушити хвилювання тим, що все є звичним, що світ тримається на рутині: парах та лекціях, гуртожитках і зупинках тролейбусів. Але наш світ уже не був звичайним — і це відчуття тиснуло м’яким, але невідступним тиском.

Коли я вийшла на балкон, вітерець підхопив моє волосся. Я сперлася на холодні поручні й відчула, як серце б’ється швидше. Не через висоту — скоріше через очікування. Кожна суєта довкола здавалася театром, у якому я чекала, коли відкриється завіса, і хтось скаже правду. Можливо, я надто драматизую, але в глибині душі знала — правда має значення, зараз більше, ніж будь-коли.

Він прийшов за вісім хвилин. І якусь мить просто мовчки стояв поруч, дивлячись кудись у даль, ніби щось обдумував. Тиша між нами розтягнулася, і я вже почала непокоїтися, що він узагалі не скаже ні слова. Але Адам заговорив, і його голос був тихим, майже ламким, наче від тяжкості роздумів.

— Так значить, ти все добре пам’ятаєш, — промовив він. — Зізнатися чесно, я сподівався на зворотне. Адже тоді я справді не міг створити вогонь. Думаю, в той момент я б навіть не здатний був боротися за допомогою бойових мистецтв.

— Чому? — я присіла на поручні. — Мені завжди здавалося, що для тебе це не проблема.

Мені навіть не було страшно, адже тут доволі велика відстань до землі. Та я відчувала, що не впаду донизу. А навіть якби й так, то, здавалося, поранення не було б серйозним. У будь-якому випадку, думки мої були далеко не про це. Я чекала його зізнання, і кожне слово могло змінити картину, про яку я вже здогадувалася, але не мала доказів.

— У моєму дитинстві дещо сталося, після чого я став боятися всього, — заговорив Адам тихо. — Саме через це я й вступив на факультет бойових метаморфів, аби навчитися боротися з цим. Я старався показати себе у найкращому світлі, був хоробрим. І це навіть було легко. Поки не почався цей напад…

Він важко видихнув і на мить заплющив очі, ніби повітря саме в цю секунду стало щільнішим. Мої пальці стиснулися навколо поручня сильніше — незрозуміло, від напруги чи бажання не дозволити собі зрадити інших емоцій.

— В мені знову прокинувся той маленький хлопчик, і я не зміг нічого зробити, - хлопець сумно похитав головою. – Я був безпорадним. Так буває перед реальним ворогом. Тому я і не готовий захищати світ. Я навіть себе не готовий захищати.

От ніколи б не подумала. Він завжди здавався таким сміливим, впевненим, з гучною посмішкою, що піднімала настрій навіть у найпохмуріший день. А виявляється, ми зовсім нічого про нього не знали. Його внутрішній світ виявився крихким, як тонке скло за маскою м’язів та вольового погляду. І що ж там сталося такого в його дитинстві? Не думаю, що він зараз мені розкаже, адже якби був готовий, то сказав би про це з самого початку. Та в його очах я бачила більше — там були відблиски болю, який не лікується словами.

Його страх міг стати реальною проблемою надалі. Якщо знову виникне така ситуація, то на нього навіть не можна розраховувати. І саме така його поведінка може стати небезпечною. Від цього може залежати чиєсь життя. Ця думка простромила мене холодним гострим відчуттям — немов ніж, що пробив захисну броню.