Долина драконів

Сильний прояв магії сколихнув нашу долину. Земля під ногами відгукнулася тремтінням, повітря наповнилося електризованим шурхотом, а річка, що протікала неподалік, здійняла хвилі, ніби всередині неї прокинулася сама стихія. А це означало лише одне — мало не сталося перетворення. Ще б трохи, і дракон явив себе світові. Вода готувалася вирватися з-під покрову буденності, прорвати тонку оболонку людської подоби й вивільнити те, що дрімало в глибині душі.

Я застиг, не вірячи своїм відчуттям. Це було так дивно, адже я не відчував цього вже кілька століть. Незабутні відчуття, які я колись вважав утраченими, повернулися з неймовірною силою. Немов стара рана, яка знову почала пульсувати болем, нагадуючи: дещо у світі залишилося незмінним, навіть попри віки.

Каталіна… ця дівчина була не такою простою, як могло видатися з першого погляду. Я бачив у ній метаморфа, та водночас — і не бачив. Її сутність була розмитою, немов віддзеркалення в хвилях. Я не відчував у ній справжнього ядра метаморфа, того, що зазвичай пульсує, мов серце, готове пробудити інстинкт перетворення. Але сила все одно прийняла її. Ніби сама стихія визнала її право на існування у двох світах: світі людей і світі драконів.

Я губився у здогадах. Нічого не розумію… Такого я зустрічав лише одного разу. І тоді — теж з роду Варгасів. Я добре пам’ятаю ту ніч, коли молода дівчина, напівкровка, доторкнулася до води й змусила її слухатися себе. У ній відчувалося щось незвичне, нестале, але водночас — могутнє. Проте Каталіна відрізнялася. У неї ж обидва батьки метаморфи, хіба не так? Принаймні в усіх джерелах, які я читав, у всіх переказах, що дійшли до наших часів, про це сказано однозначно.

А може, я просто чогось не знаю? Ця думка з’їдала мене зсередини. Занадто багато питань, надто мало відповідей. Доведеться звернутися до Джерела Мудрості. Лише воно зможе розвіяти морок моїх підозр. Лише там, у сяйві води, можна отримати правду, якою б гіркою вона не була.

Я перенісся у потрібне місце. Долина Джерела зустріла мене тишею, яка здавалася важчою за будь-які слова. Вода тут була іншою — глибокою, бездонною, прозорою настільки, що в її гладіні відбивалося небо, навіть коли воно хмурилося. Навколо росли стародавні дерева, їхні крони утворювали купол, крізь який пробивалися лише поодинокі промені сонця. Це місце завжди здавалося мені живим, мов сама душа світу спочивала тут у короткому сні. Я опустив руку у воду, обережно, ніби торкався не стихії, а серця когось живого.

— Покажи мені істинну сутність Каталіни Варгас, — попросив я тихо, але впевнено. — Сутність її батьків, що дали їй таку магію.

Спершу нічого не відбувалося. Лише холод води обіймав мою долоню, змушуючи пальці німіти. Але вже за мить гладінь засвітилася сріблястим світлом, і в ній почали проступати картинки. Вони змінювали одна одну так швидко, що я ледь встигав вловлювати сенс.

Спогади, обличчя, уривки сцен, голоси…

Я бачив чоловіка й жінку. Їхні очі світилися тим самим сяйвом, яке я впізнав би серед тисяч. Але поруч із ними — тінь. Вона не належала ні світлу, ні темряві. Вона була іншою. У цій тіні відчувалося щось потужне, первісне. Не людське і не драконяче. Сила, що йшла з найдавніших часів, коли ще не було розділення між стихіями. Це була енергія первородних, тих, кого вже давно вважали легендою.

Я здригнувся. Такого я точно не очікував. У Каталіни в жилах текла не лише кров метаморфів. Там було ще щось, приховане, закрите від чужих очей, можливо, навіть від неї самої. І саме ця частина робила її особливою.

— Невже… — вирвалося в мене пошепки.

Я бачив, як образи змінювалися: дитинство Каталіни, її перші кроки, погляд матері, усмішка батька. Все виглядало звичайним, навіть буденним. Але в кожному фрагменті пульсувала невидима енергія. Вона жила в ній, як полум’я під попелом, і чекала на мить, коли зможе вирватися назовні. Чи вона знає? Чи розуміє, ким є насправді?

У цьому я сумнівався найбільше. Очі дівчини завжди були чисті, безтінні, з тим відблиском юнацької наївності, що неможливо підробити. Якби вона усвідомлювала свою справжню сутність, вона б не дивилася так на світ.

Я відчув, як у грудях стискається щось важке. Бо якщо Каталіна не знає правди, значить, рано чи пізно ця правда вибухне в ній. І тоді — або вона зламається, або стане тією, ким судилося.

Вода раптом потемніла й показала ще один уривок. Силует, загублений у пітьмі. Очі, що світилися холодним вогнем. Голос, що лунав із глибин, немов обіцянка й погроза водночас.

— Її шлях уже визначений, - сказав він.

Я різко вирвав руку з води. Джерело затихло, світло зникло, а я залишився стояти на березі, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Ні, цього не може бути. І все ж — я бачив. І тепер мені доведеться зробити вибір. Чи сказати Каталіні правду, чи дати їй жити в невіданні, аж поки доля сама не зламає її. А доля, я це знав, ніколи не буває милосердною.