Глава 24

Отямилася я вже на лікарняному ліжку. Світ здавався розмитим, тремтливим, а запах лікарні — гострим і трохи солодкуватим — розливався по кімнаті, як непрошений гість. Після того, як дракон віддав мені свою силу, подібні моменти ставали чимось звичним, хоч і неприємним. Я часто поверталася сюди — у холодне світло ламп, запах антисептику і глухий стукіт сердець з іншого боку дверей. Напевно, це і є життя дракона, подумалося мені. Жахливе, хаотичне і безжалісне. І чесно кажучи, я навіть не знала, як жити далі з цим даром і тягарем одночасно. Цього разу поруч нікого не було. Лише медсестра ввічливо повідомила

– Алекс чекатиме за годину у своєму кабінеті, – сказала вона

Я відчула легке напруження у грудях і швидко натягнула кофту, обережно підводячись із ліжка. Кожен крок коридором здавався важчим, ніж зазвичай, і я намагалася не думати про біль у м’язах та холодний вітер страху, який все ще обплітав мої думки. Коридор був тихий, майже порожній, лише далекі кроки охоронців і шелест тканин додавали відчуття невідворотності того, що має статися

Коли я дійшла до кабінету, всі вже сиділи: ректор, Алекс та інші дракони. Два крісла були звільнені для нас з Делією. Я відчула, що вони чекають саме мене. І через це стало навіть якось незручно. Проте я ж мала причину.

– Як ти себе почуваєш, – спитала Делією, трохи занепокоєно

– Все чудово, дякую, – відповіла я. – Не варто хвилюватися

Алекс нахилився вперед, уважно роздивляючись мене. Брат взагалі дуже сильно хвилювався кожного разу, коли я втрачала свідомість. Ще би, адже для метаморфів це рідкісне явище.

– Каталіно, у тебе майже сталося магічне вигорання, – похитав головою він. – Це могло призвести до серйозних наслідків. Ти могла загинути там. Але те, що ви з Дрейком були поруч під час нападу – це було неймовірно сміливо.

Я помітила, як Адам сидів поруч, не відводячи погляду. Його очі були напружені, а руки стискали підлокітники крісла. Коли він зрозумів, що я мовчатиму, він трохи видихнув, немов відпускаючи якусь невидиму тяжкість

– Ми тут зовсім зараз для іншого, – сказав Алекс. – Я маю вам дещо повідомити. На нашу Академію почастішали напади. І, наскільки ми знаємо, вони полюють на Артефакт, що за легендою захований саме тут. Скажімо так, Рада згідна з такою думкою, однак ми не зможемо його знайти. Принаймні поки що, а потім вже перевеземо його в більш безпечне місце, куди ніхто не дістанеться. Але це значить, що напади не припиняться. І хтось має захищати Академію… і весь наш світ

– Алекс, невже ти хочеш сказати, що пророцтво… – почав Адам, і його голос трохи тремтів

– Так, воно існує, – відповів Алекс. – Згідно з легендою, коли артефакт проявить себе, обравши нового спадкоємця, злі сили прокинуться з більшою силою, знищуючи все на своєму шляху. Звичайно знайдеться чимало тих, хто захоче його отримати. І саме ви маєте стати на варті нашого світу

Я відчула, як холод поволі підступає до серця. Думка про те, що я маю захищати світ, була нестерпною. Та і не хотілось бути хоч трохи причетною до цього. Я не здатна бути справжнім воїном. Принаймні зараз.

– Це напевно якийсь жарт, – пробурмотіла я. – Я точно не готова захищати світ від зла

– Повірте, я сам проти цього, – сказав Алекс. – На Раді я відстоював інший шлях, на жаль, мене не почули. Я маю підготувати вас належним чином

– Це все круто, але я на таке не підписувався, – прокричав Ліам. – Я не просив магії драконів, і на бойовий факультет не рвався. Я не воїн і ніколи ним не був. Я не буду жертвувати своїм життям навіть заради порятунку світу

Він вибіг з кабінету. Не дивно, хлопець завжди здавався боягузом. Слідом за ним Адам, щоб заспокоїти друга. Томас та Делія без зайвих слів покинули нас, залишивши мене з братом на одинці

– А ти що скажеш? – спитав Алекс

– Я навіть не знаю, – відповіла я. – Я лише недавно отримала силу і тільки почала до неї звикати. Не думаю, що готова захищати світ.

– Але я бачив, як ти створила водяний вихор, – посміхнувся Алекс. – Коли ти втратила свідомість, я вже майже був поруч. Це все було на інстинктах, ти не думала, а просто хотіла захистити Академію. Я не хотів, аби моя сестричка так ризикувала. Та все ж тобі варто відпочити і обміркувати все

Я кивнула, але думки не залишали мене. Алекс не був поруч, коли кулон опинився на моїй шиї. Тоді хто ж його вдягнув Я провела долонею по кулону, відчуваючи слабке тепло, яке ніби належало не мені. Серце калатало, а розум намагався скласти картину того, що сталося. Хтось стежить, хтось втручається в моє життя, але хто? Можливо, хтось із наших, але тоді чому я не відчула його присутності?

Коридор Академії наповнювався звуками: кроки, шелест тканин, легкий шум дверей. Я розуміла, що за годину все зміниться, і від мене вимагатимуть рішучості, якої я ще не мала. Моя голова боліла від усвідомлення: якщо я не зможу захистити Академію, постраждають ті, кого я люблю

– Каталіно, – тихо промовила Делія. – Не думай, що ти одна. Ми всі будемо поруч

Я відчула легке полегшення, але страх залишався. Це не просто навчання, не просто тренування. Це справжня війна, у яку я лише почала входити. І кулон на шиї нагадував про відповідальність, яку я ще не готова була прийняти.

Ще годину я сиділа, обмірковуючи кожне слово, кожен погляд. Поступово страх перетворювався на напружене передчуття. Передчуття, що моє життя вже не належить лише мені, а магія, сила і вибір обтяжують кожен крок Я знову провела долонею по кулону, відчуваючи, як його тепло проникає у мою свідомість. Це був знак. Символ. І питання: чи стану я тією, хто зможе захистити світ, або ж усе закінчиться ще до початку боротьби

Навколо тихо шелестіли листки старих манускриптів, а я слухала власне серце. Кожна думка про майбутнє була важкою і обтяжливою. Мені здавалося, що навіть повітря в Академії наповнене магією, яка стежить за мною, контролює і чекає на мій рух

Я підвелася з крісла, відчуваючи легке запаморочення. Кожен крок у коридорі здавався важчим, ніж попередній. І все ж у глибині душі я знала, що не можу залишатися осторонь. Хтось чекає, хтось спостерігає, а час невблаганно йде…