Адам

Я був неабияк здивований сміливістю Каталіни. Те, що вона кинулася захищати Академію, не маючи достатньої бойової підготовки, було для мене справжнім шоком. Не кожен мав би настільки сильний характер, щоб зробити такий крок. Але вона вирішила не залишатися осторонь, а битися на рівні з усіма, показуючи, що навіть новачок може мати неабияку силу волі. Я дивився на неї і відчував поєднання гордості і тривоги. Гордість за її рішучість, тривогу за те, що в будь-який момент ситуація могла обернутися катастрофою.

Вона навіть отримала поранення, і її рука була зламана. Я бачив, як вона намагалася залишатися стриманою, але біль не приховаєш. Проте у метаморфів все заживає значно швидше, ніж у звичайних людей. Я відчував, що це її не зупинить, що вона знову підніметься, навіть якщо плече зростатиметься неправильно.

Та саме це й тривожило мене найбільше — неправильне зрощення кістки обіцяло болісну процедуру та довгий період відновлення. Я добре знав, через що їй доведеться пройти, бо сам не раз проходив через подібне: роки тренувань і постійних травм залишили свій слід, і я знав, наскільки виснажливо це для тіла і духу.

Але Каталіна ще не звикла до болю. Вона була надто молода для такого рівня випробувань, і навіть непритомність через втому і страждання змусила мене відчути легку, майже непомітну усмішку. Це не була усмішка радості — швидше тихий знак того, що попри все вона залишалася людиною, не перетворившись на бездушну машину. Все-таки, вона досі не такий уже й досвідчений воїн. Дівчина лише вчиться, пізнає межі власної сили та можливостей, і я спостерігав за цим процесом із певною ніжністю і тривогою одночасно.

Я розумів, що згодом з неї вийде дуже хороший воїн. Можливо, кращий, ніж я колись міг стати. І ця думка завжди змушує мене затамовувати подих. Бо я знаю, що в майбутньому вона може перевершити мене, і це не лише питання гордості — це нагадування про те, що час не стоїть на місці, що навчання, сила і витривалість мають свою власну динаміку. І хоча я пишаюся її успіхами, в глибині душі мене непокоїть думка про те, що одного дня вона може стати кращою за мене у всьому, у чому я вважав себе неперевершеним.

Та це не означає, що я спеціально навчатиму її неправильно. Я не міг собі дозволити таке. Моя гордість і відповідальність не дозволяють робити вигляд, що не бачу її потенціалу. Я пам’ятаю, як сам навчався, як проходив через біль, помилки і поразки. Це формувало мене, давало силу і витривалість. І я не міг обмежувати її розвиток через власну заздрість чи страх. Я мав підтримати її, вести правильно, навіть якщо це буде важко для мене особисто.

Кожен рух, кожна вправа, кожне тренування — все це для мене стало більше, ніж просто навчання. Це була перевірка сили волі, характеру і внутрішньої дисципліни. І я бачив, що Каталіна не просто виконує вправи — вона вчиться відчувати своє тіло, вловлювати ритм сили, розуміти, як керувати енергією. І це захоплювало мене, викликало одночасно гордість і тривогу. Бо я знав: якщо вона зрозуміє це занадто рано, без належного контролю, наслідки можуть бути непередбачуваними.

Я іноді ловив себе на думці, що мій страх і хвилювання — це лише тінь того, як сильно я її ціную. Бо вона не просто учень. Вона — частина моєї відповідальності, моєї турботи і мого життя. І хоч я боюся того дня, коли вона стане сильнішою за мене, я водночас відчуваю, що це неминуче, і потрібно підготуватися до цього, а не боротися з власною долею.

Вона може отримати всі уроки, всі знання, всі навички — і я буду поряд, бо тільки так можна вести справжнього воїна до майстерності. І навіть якщо це буде важко, навіть якщо моє серце стиснеться від страху і тривоги, я не можу дозволити собі зрадити її. Бо Каталіна заслуговує на все найкраще, на все, що я можу дати, і на те, щоб її сила не зруйнувала її саму і тих, хто поруч.

Я спостерігав за її повільними, обережними рухами, за кожним м’язом, що напружувався під час тренувань, за її очима, сповненими рішучості і жаги до дії. І розумів, що попереду ще багато випробувань, багато болю і перемог. І я мушу бути готовим не тільки вчити її, а й підтримувати, коли буде важко, коли вона впаде, коли здасться, а потім знову підніметься.

Я боюся майбутнього, але водночас відчуваю, що цей страх — частина моєї відповідальності. І я не можу відмовитися від цього. Бо сила Каталіни — це не лише її дар, це виклик і для мене, і для всіх нас. І я знаю: якщо я справлюся, якщо допоможу їй пройти цей шлях, вона стане не просто воїном, а кимось, хто змінить світ навколо себе. І хоча це лякає, це одночасно надихає.