Глава 22

Мої дні перетворилися на справжню казку. Поряд був неймовірний хлопець, якому я по-справжньому подобалася. І це мене ніби окриляло, адже Дрейк мене постійно підтримував. Однак чомусь Делія не була в захваті від цього факту, адже їй він здавався якимось дивним, і від нього можна очікувати будь-чого. Проте цього разу я не прислухалася до її поради, бо вона точно помилялася стосовно нього. А от Алекс довіряв Дрейку. Він казав, що я зробила правильний вибір. Я і сама так думала, адже він мені справді подобався. Я відчувала себе щасливою та в безпеці поряд з цим хлопцем.                         

Навіть у навчанні я значно покращила свої навички, і тепер тренувалася з усіма іншими, не забуваючи й про індивідуальні заняття. Адам же став якимось більш стриманим та закритим, намагаючись звести до мінімуму наше спілкування. Лише тренування, на яких ми перекидувалися парою слів. Ну, я навіть не здивувалася, адже цього хлопця просто неможливо зрозуміти. До того ж він з самого початку давав зрозуміти, що не задоволений моєю присутністю в його житті. Але інколи мені було цікаво, який же він насправді. Складалося враження, що Адам щось намагається приховати від інших. та мені немає бути до цього справи.                                                                                                                                           

Сьогодні в нас був вихідний, але я весь день провела в тренуваннях, навіть не могла зустрітися з Дрейком. Ще б, з мене ж треба в найкоротші терміни зробити воїна, аби я могла хоча б себе захистити. Те, що інші студенти вчили кілька років, я мала наздогнати.                                                                   

Впавши на ліжко, я хотіла просто тихо та спокійно полежати, аби мене ніхто не чіпав. Я втомилася, хочу спати та їсти. Однак зараз сил не було абсолютно ні на що. Лише кулон, що пульсував в мене на шиї, хоч трошки додавав сил. Я вже звикла, що ця річ постійно зі мною, і навіть якось привчилася приховувати її від інших. Думаю Делія та Алекс помічали, що в мене є якась прикраса, проте не цікавилися. А я ніби відчувала якийсь зв'язок зі своїми далекими родичами.                                         

І тільки я вже збиралася заснути, як у вікно постукали. Так, от зараз я щось не зрозуміла, я ж живу не на першому поверсі. Та й хто це може бути? Для того аби це дізнатися, треба підійти ближче. І яке ж моє здивування було побачити Адама, що ледве тримався за вікно. Було бажання не відчиняти його, але таки зробила цього.                                                                                                                              

- Ти що тут робиш? - спитала я.                                                                                                                 

- Хочу показати тобі одне місце, де ти зможеш трохи попрактикувати свою магію. Без жодних  стримувань. - посміхнувся він. - Чекатиму на тебе на вулиці за десять хвилин.                                     

- А через двері ти цього зробити не міг? - не розуміла я.                                                                           

- Так не цікаво, та й може бути зайва увага.                                                                                                    

Ну що ж, здається в мене немає шансу відмовитися, адже він просто не питав. Тому я швидко перевдягнулася та спустилася на вулицю. Без зайвих слів він кудись повів мене через ліс. От не люблю я такого, може хлопець вирішив позбутися від набридлої та вимушеної учениці. Але ні, це ж лише жарти, його тоді Алекс просто знищить. А це в плани Адама точно не входить. Тому я просто тихо собі йшла поряд, очікуючи куди ж він мене приведе. Вже за кілька хвилин ми опинилися перед якоюсь не дуже високою горою, однак я досі не могла зрозуміти, що ж ми тут робитимемо.         

- Так, тут треба йти дуже обережно, адже є великий шанс впасти і поранитися. Просто слідуй за мною. - попередив він.                                                                                                                                             

Я ж тільки кивнула. Йти й справді було досить важко, адже постійно під ногами були каміння та різні гілки, а з моєю реакцією так тим паче. Хоч вона вже і покращилася, та все ще не достатньо. В якийсь момент Адаму це набридло, тому він просто взяв мене за руку та потягнув за собою. І вже зовсім скоро ми опинилися посеред дуже високої печери з неймовірним озерцем посередині. Тут не було абсолютно ніякого освітлення, однак вода ніби випромінювала його. Завдяки зору метаморфів для нас це все одно не склало ніякої проблеми.                                                                                                                             

- Це таємне місце, яке я дізнався лише завдяки пам'яті дракона. - прошепотів він. - Саме тут можна практикувати свою магію і не турбуватися, адже печера має якийсь особливий захист.                          

Він присів прямо на землю, чекаючи доки я зроблю те саме. Це вже якось починало навіть набридати, адже я дуже втомилося. Хочу поспати та відпочити, але ні, маю сидіти тут.                                           

- Закрий очі й просто відпусти себе. - продовжував він. - Забудь про обмеження, дозволь твоїй магії взірватися.                                                                                                                                            

Ну, це буде не так вже й просто зробити. Але я все ж постаралася відпустити свою магію. Та я боялася її, адже вона стільки раз виходила з під контролю. І в один момент це могло просто все зруйнувати. Я можу когось навіть вбити. Звичайно тепер в мене є кулон, тому я можу якось це все контролювати. І зараз я не наважуюся зняти його, а він же стримує мої сили. Принаймні так думаю я. Та скільки б я не старалася, а відпустити себе не можу...