Глава 21

Я вже вивчила цю книгу кілька разів, і навіть шукала інформацію стосовно Марселії Варгас, однак це абсолютно ніяк мені не допомогло. Я не наблизилася ні на крок до розгадки цієї таємниці. Мене це трохи засмучувало, але я розуміла, що будь-яка справа вимагає часу і терпіння. Я відчувала, як кулон на моїй шиї трохи нагадує про себе теплом, неначе заохочує мене не здаватися. Кожного разу, коли я торкалася його, серце трохи затремтіло, і в мені прокидалася якась дивна енергія — мовби кулон сам підказував, куди спрямувати магію.

Весь цей час Аматерасу був зі мною, і я помітила важливу річ — він справді допомагав мені концентрувати мою магію, змушуючи її бути більш впорядкованою. Кожного разу, коли я доторкалася до кулона, моя здатність керувати водою ставала точнішою. Мені здавалося, що він слухає мене, реагує на мої думки і настрій, підказуючи, куди спрямувати енергію. Навіть маленькі хвилі води під моїми пальцями здавалися живими, реагували на найтонші імпульси моєї волі.

Я могла керувати водою навіть без сильних емоцій. І хоч виходило поки що не дуже добре, та й прийоми залишалися недосконалими, але я відчувала задоволення. Навіть на тренуваннях були успіхи, і це неабияк підіймало мені настрій. Нарешті я змогла трохи піднятися в рейтингу, хоча досі залишалася далеко не на верхівці. Ніхто ж і не обіцяв, що це буде легко. Але відчуття маленьких перемог підживлювало мене, додавало впевненості і сили йти далі.

Та було ще дещо — Дрейк. Ми проводили разом досить багато часу, і він навіть дечому вчив мене. Я навіть не помітила, як почала до нього відчувати щось більше. Поряд з ним я забувала, як правильно дихати й говорити, а в моєму серці відбувалося щось дивне — відчуття, наче думки більше не належали мені самій.

Це дивно, але я стала спеціально шукати зустрічі з ним. Та коли я розповіла про все Делії, вона була не в захваті. Їй не дуже подобався цей Дрейк, адже вона вважала, що він щось приховує від усіх нас. Проте це зовсім не так. Хлопець просто неймовірний, і я вирішила з ним поговорити. Тепер, коли я більш впевнена в собі, мені легше це зробити. В будь-якому випадку ми ж лишимося друзями?

Зараз він якраз тренувався у загальній залі для третього курсу, де зараз нікого не було. Це дивно, адже ще не пізня година. Але я мала можливість поспостерігати за його рухами. Вони були такими механічними, що складалося враження, ніби переді мною не жива істота. Його удари й кидки точні, мов випробувані століттями механізми, і водночас у них відчувалася життєва енергія, яку неможливо імітувати. Я стояла осторонь, прислухаючись до власного серця, яке билося швидше з кожним його рухом.

В іншому світі це якось називається, проте слово зовсім вилетіло з моєї голови. Звичайно він мене помітив, але тренування припиняти не став. Згодом він повернувся до мене з посмішкою. Такий гарний… чому я можу думати, що він зацікавлений в мені? Може це наше спілкування нічого не означає? Може я просто собі все вигадала.

– Каталіно, не очікував тебе побачити тут сьогодні, – посміхнувся він, підходячи ближче. – Хіба ти не тренуєшся окремо?

– Так, але... – я намагалася вигадати причину мого перебування тут. – Просто хотілося подивитися на інших. Ну, знаєш, я вже стільки часу не бачила бойові мистецтва когось ще, а Алекс з Адамом вже трохи набридли мені за наші уроки.

– Дивно, хіба ти вчора не була на загальному тренуванні? – він склав руки на грудях. – Чи може тут інша причина твого перебування? Знаєш, моя інтуїція ще жодного разу мене не підводила.

Виявляється, я зовсім не вміла брехати. І треба ж було це зрозуміти майже у двадцять один рік. Шкода, що ніхто мені цього раніше не сказав, зараз було б не так незручно. Але терміново треба щось йому сказати, адже Дрейк подумає, що я його переслідую. Це вже дуже дивно.

Тоді він навіть розмовляти зі мною не захоче, а мені це зараз було дуже необхідно. Хлопець став великою частиною мого життя. І я не уявляю вже свого життя без його присутності.

– Я... Я тут для того... – почала я, але виходило не дуже добре. – Я хотіла...

– Каталіно, послухай, не треба хвилюватися поряд зі мною, – він підійшов ближче до мене. – Я знаю, які емоції викликаю в тобі, адже прекрасно все бачу. І повір, тобі не потрібно цього боятися чи соромитися.

Прекрасно, тепер я була готова просто втекти кудись якомога далі й не з’являтися на його очах довгий час. А я мала сама це сказати, та Дрейк все прекрасно підмітив. Однак як я тепер маю викрутитися? Сказати, що це неправда? Та ні, навряд чи спрацює. Занадто очевидно. Тому відступати вже нікуди було.

– Я маю до тебе почуття, – майже прошепотіла я. – Але не знала, як ти відреагуєш на це. Сьогодні я вирішила з тобою поговорити, але... – я зам’ялася. – Не знаю, чому стаю така нерішуча, коли справа стосується зізнань. Просто розумієш, зазвичай це буває невзаємним, тому мені й важко.

– Знаєш, ти найнеймовірніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав, - посміхнувся хлопець. - І як же пощастило, що ти зараз саме тут, поряд зі мною...

А тоді сталося те, чого я точно не очікувала. Дрейк потягнувся до мене та поцілував. І весь світ просто розірвався навколо, адже я нічого подібного не відчувала. Ні, в мене було щось подібне до стосунків раніше, але там було все інакше. Я навіть не помітила, як мої руки почали обіймати його, притягуючи ще ближче.

Неабияке бажання почало розпалюватися в мені, адже я хотіла більшого. Мене тягнуло до Дрейка з неймовірною силою. І, можливо, це і є саме те кохання, про яке так часто говорять. Однак рано ще таке говорити.

Через мить ми відірвалися одне від одного, важко дихаючи. Я дивилася в його неймовірні очі й не могла відвести погляду. Ми вдвох, у тренувальній залі, і все здавалося таким правильним.

Наступного разу вже я поцілувала його. Дрейк відповів із радістю, і я відчула, що він мені теж подобається. У цих поцілунках ми намагалися передати свої почуття одне одному. Невже на третьому курсі я нарешті могла бути щасливою? Аби тільки в нас все вийшло в цих нових почуттях. І байдуже, що за нами зараз спостерігав хтось…