Глава 18

Я ще довго не могла прийти в себе, адже рука просто нестерпно боліла. І я розуміла, що так потрібно було зробити, адже інакше я б ходила з рукою, що вивернута в інший бік. Та як мені завжди казав Алекс, воїни мають терпіти біль.

Тому я стиснула зуби та мовчала, хоча так відчайдушно хотілося закричати. Кожен рух руки віддавався гострим різким болем, ніби всередині хтось рубав гострим ножем. Поступово біль почав вщухати, і я змогла трохи відключитися від нього та думати про щось інше.

Наприклад, це був мій перший бій. На диво, у мене зовсім не було страху, адже коли я побачила всю цю картину хаосу, інстинкти самі взяли кермо влади. Звичайно, спочатку в мені боровся страх із рішучістю, але я змогла взяти себе в руки. Згадаючи, як під час бою мої удари відбивалися від магії та металу, відчувала хвилю непереможності, яка підживлювалася адреналіном.

Навіть біль у руці прийшов лише після завершення битви. Все через адреналін, який тримав мене у тонусі, коли серце билося шалено, а кожен порух тіла був наповнений напругою. Тепер я могла пишатися собою. Хоч і не зробила суттєвий внесок у перемогу, все ж я була там. Я стояла поруч із тими, хто рятував Академію.

Але питання залишалися. Одне мені досі не було зрозуміло — навіщо це все? В чому сенс нападати на школу, де стільки воїнів і могутній захист? Все одно був великий шанс програти. Чому саме зараз? Чому саме тут? Стільки питань крутилося в голові, що думки не давали мені спокою.

І я не витримала. Прийшла до Алекса. Він сидів у своєму кабінеті, занурившись у купу якихось паперів. Колись мені здавалося, що робота декана бойового факультету — це постійні круті пригоди та небезпеки, але зараз брат все частіше сидів за документами. І ці документи, здавалося, тягнули його в глибину якоїсь рутини, де кожна помилка могла стати критичною.

— Як твоя рука? — спитав він, не відриваючи погляду від документів. — Сильно болить? Я можу попросити лікаря дати тобі якусь знеболювальну настойку.

Я якраз розвалилася в кріслі, тримаючи у руках улюблені печеньки. Вони, здається, завжди тут для мене. Хто ще міг би так вільно поводитися в кабінеті декана? Це привілеї молодших сестер.

— Вже краще, проте мене зараз не це турбує, — я нахилилася ближче. — Чому напали на Академію Метаморфів? За той час, що я тут навчаюся, були лише поодинокі випадки. І то якісь дрібні монстри чи здичавілі створіння. Але тепер... — я замислилася, намагаючись підібрати слова. — Таке відчуття, ніби ними керував хтось. І в цьому була серйозна мета.

— Це просто напад. Монстрам не потрібна мотивація для руйнувань та вбивств, — Алекс не піднімав очей, продовжуючи переглядати папери.

Але я знала свого брата. Знаю, коли він нервує і намагається щось приховати. Його пальці трохи тремтіли, серцебиття злегка прискорилося. Якщо я трохи натисну, він здасться. Мені потрібні були відповіді.

— Алекс, ти знаєш, що я розумію, коли ти мені брешеш, — понизила голос. — І я не відчеплюся, поки не розкажеш мені. Щось підказує моїй інтуїції, що інші з силою дракона все знають. Чому ж ти мене виділяєш? В чому причина?

— Що ти знаєш про Артефакти Трьох Старійшин? – врешті зітхнув брат.

Я замислилася. Що я знала? Згідно з нашою історією, колись три народи жили відокремлено. Увесь світ був поділений на території, а люди були в меншості. Чотири найкращих друзів вирішили об’єднати народи.

Звичайно, одразу в них не все вийшло. Через сто двадцять чотири роки світ набув того вигляду, що ми маємо зараз. До того часу залишилося лише троє Старійшин. Кожен мав власний символ влади. Після смерті Старійшин ці символи були втрачені. Такі легенди розповідали дітям.

— Ну, це те, що нам розповідали в школі, — знизала плечима я. — Всі це знають.

— Це не зовсім легенда, Каталіно, — Алекс уважно дивився на мене. — Артефакти існують, але ніхто не знає, де вони заховані. Ходять чутки, що Арін, перший старійшина від метаморфів, заховав його десь тут, в Академії.

— Чекай, вона ж ніби не настільки стара, — здивовано сказала я.

— Це так, проте раніше на цьому місці стояв маєток Варгасів, — пояснив брат. — Марселія Варгас була дуже близька до Аріна. Тобто, чисто теоретично ця земля колись належала нашій родині, а потім резиденція перенеслася в інше місце, а тут побудували Академію.

— А як цей Артефакт виглядає і що він дає? — запитала я.

Алекс протягнув мені зображення. Це був простий срібний трикутник, в середині якого знаходився малюнок вовка, що стояв на двох лапах, тягнучись до місяця. Виглядало буденно, але я відчула легкий тремтячий потік енергії від картинки.

— Кажуть, що ним можна керувати думками, — брат забрав малюнок. — Якщо потрапить у чужі руки… — він похитав головою. — Але тут його точно немає. Ми перевіряли всю територію спеціальними закляттями. Напад, мабуть, був відволікаючим маневром.

Я кивнула, але тривога не покидала мене. Передчуття чогось небезпечного заколисувало мою інтуїцію. Я відчула, що просто зобов’язана дізнатися більше, навіть якщо це поставить мене на межу небезпеки.

Я залишила кабінет брата, але кожен крок по порожньому коридору здавався важким. Повітря пахло папером, магією і трохи димом після битви. Я не могла позбутися відчуття, що хтось спостерігає. Можливо, це лише моя уява, але волосся на потилиці вставало дибки.

Навколо було тихо, лише іноді чутно було кроки інших студентів, які відновлювалися після нападу. Я проходила повз арку головного залу, де сліди битви ще залишалися на мармуровій підлозі — подряпини від мечів, кіптяву від магічних заклять, краплі крові монстрів.

Серце калатало все швидше, а в голові крутилася думка: якщо напад був відволікаючим маневром, то що ж насправді шукали ті, хто його організував? І чому саме тут, у нашій Академії? Відповідь на це питання могла змінити все.

Я відчула рішучість, яку ще ніколи не знала: я не дозволю більше когось обмежувати мене, приховувати правду від мене. Якщо хтось намагався гратися з нашими життями, я дізнаюся правду. І якщо треба буде — стану тією силою, яка захистить Академію і людей, яких я люблю.