Глава 18

Я ще довго не могла прийти в себе, адже рука просто нестерпно боліла. І я розуміла, що так потрібно було зробити, адже інакше я б ходила з рукою, що вивернута в інший бік. Та як мені завжди казав Алекс, воїни мають терпіти біль. Тому, я стиснула зуби та мовчала, а так відчайдушно хотілося закричати. Поступово біль почав вщухати, і я вже могла думати про щось інше.                         

Наприклад це був мій перший бій. На диво в мене зовсім не було страху, адже коли я побачила цю картину, інстинкти самі спрацювали за мене. Звичайно спочатку в мене боровся страх, але я змогла впоратися з ним. Навіть біль в руці прийшов лише після завершення битви. Тепер я можу собою пишатися, адже хоч і не зробила суттєвий внесок в нашу перемогу, та все ж я була там.                         

Одне мені досі не було зрозуміло — навіщо це все? В чому сенс нападати на школу, де стільки воїнів могутній захист? Все одно ж є досить великий шанс програти. І це не давало мені спокою, тому я не витримала і прийшла до Алекса. Він як раз сидів у своєму кабінеті, занурившись у свої папери. Колись мені здавалося, що робота декана бойового факультету — це постійні пригоди та небезпеки, але зараз брат все частіше сидить за якимись документами.                                                                                   

- Як твоя рука? - спитав він. - Сильно болить? Я можу попросити лікаря дати тобі якусь знеболювальну настойку.                                                                                                                             

Я ж якраз розвалилася в кріслі, взявши улюблені печеньки. Таке відчуття, що він їх тут тримає саме для мене. Ну звичайно, хто ж ще так вільно себе поводить в його кабінеті.                                            

- Вже краще, проте мене зараз не це турбує. - я нахилилася ближче. - Чому напали на Академію Метаморфів. За той час, що я тут навчаюся, були лише поодинокі випадки. І то це були якісь дрібні монстри чи здичавілі. Але тепер... Таке відчуття, що ними хтось керував. І в цьому була досить серйозна мета.                                                                                                                                               

- Це просто напад. Монстрам не потрібна мотивація для руйнування. - Алекс не відривав погляду від якихось паперів на своєму столі.                                                                                                               

Але я достатньо добре знала свого брата, щоб зрозуміти його справжні емоції. Хлопець дуже сильно нервував, адже намагався щось приховати від мене. І якщо ще трошки натиснути на нього, то він обов'язково здасться. Тому, я і вирішила це робити.                                                                                  

- Алекс, ти знаєш, що я розумію коли ти мені брешеш. - я понизила голос. - І я не відчеплюся від тебе, поки ти не розкажеш мені. Щось мені підказує моя інтуїція, яка ще жодного разу не помилялася, що інші з силою дракона все знають. Так чому ти мене так вирізняєш?                                                  

Так, я вирішила піти з козирів. Брат завжди намагався зробити все, аби я була не гіршою за інших. Ще трохи, і він здався. Тобто, я вгадала, інші про все знали. А мене знову обділили.                                     

- Що ти знаєш про Артефакти Трьох Старійшин? - спитав він раптово.                                                  

Так, і що я про них знаю? Згідно з нашою історією, колись три народи жили абсолютно відокремлено. Увесь світ був поділений на території, а люди взагалі були у меншості. І тоді знайшлися четверо найкращих друзів, що вирішили об'єднати всіх. Звичайно, в них це вийшло не одразу, однак через сто двадцять чотири роки наш світ набув того вигляду, в якому живемо ми зараз. На той момент їх залишилося лише троє, адже термін життя людей короткий за наш. І кожен мав свій власний символ, що доводив владу. Після смерті Старійшин вони були втрачені. Ось така от казочка для дітей.             

- Ну те, що нам розповідали в школі. - потиснула плечима я. - Це відома всім легенда.                         

- Це не зовсім легенда, Каталіно. - Алекс уважно дивився на мене. - Артефакти й справді існують, проте ніхто не знає, де вони заховані. Ходять чутки, що Арін, перший старійшина від метаморфів, заховав його саме тут, в Академії.                                                                                                                

- Чекай, вона ж ніби не настільки стара. - не зрозуміла я.                                                                           

- Це так, проте раніше на цьому місці стояв маєток Варгасів. - відповів брат, чекаючи моєї реакції. - А Марселія Варгас була дуже близька до Аріна.                                                                                    

Тобто, чисто теоретично ця земля колись належала нашій родині, а потім щось сталося, і наша резиденція перенеслася в інше місце, а тут побудували Академію Метаморфів. Але ж немає ніякого підтвердження, що Артефакт саме тут.                                                                                                    

- А як цей Артефакт виглядає і що він дає? - запитала я.                                                                           

- В Аріна був великий нагрудний знак із гербом його родину. - Алекс протягнув мені зображення.           

Це був простий срібний трикутник, в середині якого знаходився малюнок вовка. Він стояв на двох лапах, тягнучись до місяця. Доволі звичайно виглядає, проте я навіть відчула якусь енергію, що йшла від самої картинки.                                                                                                                                          

- Кажуть, ніби за допомогою нього можна керувати метаморфами, а саме їх звіриною сутністю. Арін міг навіть блокувати їх силу. - брат забрав малюнок. - Це дуже велика сила, і якщо вона опиниться не в тих руках... - він похитав головою. - Загалом, тут Артефакта точно немає, адже ми перевіряли всю територію і не раз. Навіть спеціальним пошуковим заклинанням. Тому, це все немає значення. Думаю, цей напад був просто відволікаючим маневром, однак тут точно нічого не знайшли. Можна не хвилюватися. - посміхнувся Алекс. - А зараз вибач, мені потрібно працювати.