Глава 17

Не довго думаючи, я вибігла на вулицю. Повітря було насичене запахом диму, пилу та магії. Там уже відбувалася битва. Третій і четвертий курси студентів, викладачі та охорона — усі відбивалися від нижчих монстрів. Кожен рухався по-своєму: хтось вправно атакував із зброєю, хтось розгортав магію у блискучих спалахах світла. Крики, стукіт металу, рик монстрів — усе зливалося в одну хаотичну симфонію війни.

Ці створіння виглядали по-різному, та всі керувалися кимось — невидимою рукою темних сил. Ходять легенди, що колись вони були простими людьми, які марили магією. Та книги стверджують, що народжуються вони з негативних емоцій: заздрощів, люті, ненависті. І ними керувати можуть лише темні чаклуни. Світлі маги ніколи не пробували — принаймні так говорили викладачі, нагадуючи, що злом легше керувати, ніж добром.

Перемогти таких істот легко лише тим, хто володіє боєм або магією. Або хоча б має сили дракона. І, чесно кажучи, розумніше було б повернутися у безпечну Академію і перечекати, поки битва закінчиться. Але мої бойові інстинкти і сила дракона не дозволяли мені цього. Я мала бути тут, серед інших, і відчути власну силу в дії.

Витягнувши меч, я почала швидким кроком спускатися зі сходів. Руки тремтіли, коліна підкошувалися, а серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Я боялася. Боялася, що не впораюся. Але страх лише підштовхував мене вперед, даючи тілу гостру ясність і концентрацію.

— Каталіно, повернися до Академії! — пролунав крик Алекса, що розрізав повітря, мов лезо.

Ні, цього я не могла зробити. Моя сила, як і бойові інстинкти, прокидалася лише тоді, коли емоції досягали піку. Я закрила очі і пригадала все, що могло мене розлютити. І список був немаленьким: дитячі насмішки, зневага однокурсників, суворі та несправедливі зауваження викладачів, безліч випадків, коли мене недооцінювали або принижували. А найболючіше — слова Адама: "Ти нікчемний воїн".

Злість повільно розтікалася по венах, наповнюючи мене силою. Серце стискалося від киплячої люті. Вона піднімалася від кожного спогаду, від кожної образи, від кожного удару долі. Тепер я була готова. Моя магія реагувала на емоції, а емоції — на моє прагнення довести всім і собі, що я здатна.

Піднявши меч, я відкрила очі — і в них, як мені здалося, палав вогонь. Перша атака принесла дивне задоволення. Ейфорія змішувалася зі злістю, створюючи відчуття непереможності. Не ідеально, але досить, щоб відчувати власну силу. Кожен удар був як вибух, кожен розрубаний монстр — доказ того, що я здатна боротися.

Я не помічала навколо нікого. Інші могли оцінювати мою майстерність, але я бачила лише себе, меч і монстрів, які намагалися знищити мене. усе відходило на другий план. Єдине, що було важливим, — довести собі, що я можу битися.

Та раптом я не помітила одну тварюку, що підкрадалася збоку. Лише різкий хруст і неймовірний біль у плечі змусили мене здригнутися. Було відчуття, ніби його просто вивернули в іншу сторону. Я злилася ще більше і різко повернулася, завдаючи удару з усієї сили. Монстр упав, а я відчула прилив сил від власної люті.

Поступово кількість ворогів зменшувалася, але ніхто не знав, хто стоїть за цим усім. Немає гарантії, що з’явиться ще одна армія. Адреналін почав спадати, біль повертався з новою силою. Я ледве трималася на ногах, коли відчула підтримку. Хтось підхопив мене біля самої землі. Це був Дрейк. Його обличчя було серйозне, але в очах — турбота. І на цьому світ навколо потемнів — я втратила свідомість.

Очі я відкрила вже в медичному кабінеті. Делія, Алекс, Томас, Дрейк, Ліам і Адам стояли навколо. Дивно, чому всі вони тут одночасно? Спогади поверталися разом із болем. Я різко сіла — і мало не потемнішало в очах.

— Навіщо я тут? — спитала я, ледве стримуючи стогін від болю.

— У тебе зламана плечова кістка, і вона вже почала зростатися неправильно, — спокійно повідомив Алекс. — Нам доведеться ламати її заново.

Я мало не скрикнула. Втекти? Не вихід. Скільки б не старалася, мене б не пустили. Погляд брата був рішучим. Значить, зараз мені знову буде боляче.

— Може, не треба? — прошепотіла я, ледве дихаючи.

— Каталіно, послухай, — поруч присів Дрейк, беручи мене за руку. — У таких, як ти, регенерація набагато швидша, ніж у простих метаморфів. Це потрібно зробити. Не бійся, ми тут, щоб все пройшло добре.

Я відчула тепло його руки. Це заспокоювало. Інші навколо поводилися тихо, що трохи зміцнило мою рішучість. В цьому ж нічого погано не має бути. Кістка знову зростеться.

— Тільки нехай всі вийдуть, — сказала я, дивлячись на всіх. — Крім Алекса і Делії. Мені потрібна їхня підтримка.

— Адам буде вправляти руку, — пояснив Дрейк. — Ми поруч, тому нічого не бійся.

Делія стала збоку, стискаючи мою руку, і я відчула, як підтримка близьких наповнює мене силою. Морально підготувавшись, я кивнула Адаму. Він підійшов і взяв мою руку. В ту ж мить пролунав хрускіт, і біль пронизав усе тіло. Я закричала. Минулого разу адреналін допоміг, тепер же залишалася лише відчайдушна біль. Здавалося, руку просто відірвали від тіла.

Єдине, що тримало — підтримка близьких. Делія стискала мою руку, Алекс дивився спокійно, ніби промовляючи: «Ти витримаєш». Потемніло перед очима, але я не втратила свідомість. Біль поступово став притуплятися, і я побачила, що тепер усе на місці.

— Молодець, майже не кричала, — посміхнувся Адам. — Вітаю.

— З чим? — здивовано запитала я.

— З твоїм першим успішним боєм. Тепер тебе можна назвати воїном, — сказав Алекс, гордо дивлячись на мене. — Ти проявила себе, коли відмовилася повертатися в Академію і кинулася знищувати монстрів.

Серце билося шалено. Я відчувала змішані емоції: біль ще був присутній, але разом із ним прийшла гордість. Це лише перший бій. Наступного разу я буду сильнішою, впевненішою, готовою зустріти ще більший виклик.

Навколо тиша, переривчасті звуки кроків та тихі розмови. Я відчула, що Академія — не просто місце навчання, а арена, де перевіряються сили, характер і дружба. Десь глибоко всередині зрозуміла: це лише початок.