Глава 16

Після того вечора з Дрейком ми почали досить непогано спілкуватися. І я навіть не помітила, як цей хлопець поступово став важливою частиною мого життя. Його присутність вже не здавалася випадковою — навпаки, відчувалося, що він займає у моїй щоденності особливе місце. Делія ж постійно повторювала, що я можу подобатися йому по-справжньому, однак я дуже сумнівалася в цьому.

Ні, після того, як дракон віддав мені свою силу, я й справді змінилася. В дзеркалі тепер відбивалося обличчя, яке привертало увагу: вилиці стали чіткішими, погляд яскравішим, у поставі з’явилася впевненість, якої раніше бракувало. Я була симпатичною і безперечно притягувала увагу протилежної статі. Але ж хіба можуть виникнути справжні почуття лише через зовнішню привабливість? Зовнішність — це лише перший шар, оболонка, яка часто оманлива. А от всередині… чи побачить хтось мене такою, якою я є?

Тому я вирішила просто дружити з Дрейком. Не робити поспішних висновків, не дозволяти ілюзіям заволодіти серцем. А там вже подивимося, що з того вийде. Та мушу визнати, що він мені якоюсь мірою подобався. Мені були приємні наші обійми, той випадковий дотик руки, що змушував моє тіло ніби спалахувати зсередини. Нові, неймовірні відчуття, які я раніше ніколи не переживала.

Тим часом у тренуваннях я теж робила певні успіхи. Правда, з магією все ще залишалися проблеми. Вона приходила лише тоді, коли я відчувала злість, коли серце заповнював вогонь гніву. Наче сила дракона спала десь у глибині, і щоб пробудити її, мені доводилося навмисно підштовхувати себе у прірву емоцій.

Алекс теж не залишався осторонь. Він хвалив мене за прогрес, і його слова важили багато. Я вже вміла не лише успішно відбивати атаки, а й наносити власні. До професійних воїнів мені ще було дуже далеко, але принаймні я піднялася на дві позиції у рейтингу. Тепер я більше не була найгіршою студенткою факультету бойових метаморфів, а займала місце серед слабкого середнячка.

Та найголовніше — мені почало це подобатися. Не лише перемоги, не лише нові вміння. У самому процесі я відчувала щось своє, щось справжнє. Наче воїн завжди жив у мені, просто спав, чекаючи слушного моменту, щоб прокинутися. І Алекс, мабуть, мав рацію, коли казав, що моє місце саме тут.

З Адамом же все було складніше. Він залишався суворим наставником, але повністю перестав мене провокувати. Напевно, те, що сталося раніше, справді його налякало. Зараз він тренував мене досить спокійно, без колючих слів і відвертих принижень. Можливо, Делія помилялася, і він зовсім не думає про те, що одного дня я стану сильнішою та вправнішою за нього. Хоча… хто знає? Мені ще знадобиться багато часу, аби бодай наблизитися до його рівня. Та й чи можливо це взагалі?

Ось і сьогодні я знову була на тренуванні. Цього разу ми відпрацьовували не надто складні удари, хоча для мене вони здавалися цілою наукою. І кожного разу я опинялася на підлозі, втрачаючи рівновагу, бо ніяк не могла його перемогти хоча б раз. Зараз я повністю віддалася своїм інстинктам воїна — тіло діяло швидше за думки.

— Знову будеш казати, що я нікчемна? — фиркнула я, витираючи піт з чола.

— Ти й так усе сама знаєш, — посміхнувся Адам, подаючи мені руку.

Цього разу я прийняла її і піднялася на ноги. Між нами все ще відчувалася напруга, але ми вже могли нормально розмовляти. Інколи я ловила на собі його задумливий погляд, однак так і не розуміла, що криється за ним.

— Насправді ти молодець, — раптово сказав Адам, і я здивувалася. — Ти робиш певні успіхи. Але не потрібно розслаблятися, це лише початок твого шляху.

— Що я чую! Невже сам Адам Таусенд вирішив мене похвалити? — розсміялася я. — Я чула, що в іншому світі існують такі штуки, які фіксують моменти, аби потім їх переглядати. Так от, зараз мені одна така була б дуже доречною.

— Це називається відеокамера, — буркнув він. — І дуже смішно, до речі. Та я можу похвалити, бо ти справді заслужила. Маю визнати, я не очікував такого від тебе. Мені завжди здавалося, що ти будеш просто жахливою ученицею.

— Ні, ну от взяти й усе зіпсувати, — надула я щоки. — Не вмієш ти робити компліменти дівчатам.

— Поки що ніхто не скаржився, — нахабно посміхнувся хлопець.

— Вважай тоді, що я буду першою, — буркнула я. — Але явно не останньою.

От же ж ховрашок нещасний! Він знає, як виглядає, знає, яке враження справляє на дівчат, і вміло цим користується. Навіть якби він був ще грубішим, певна, все одно знайшлися б ті, хто пробачив би йому все заради цієї зовнішності.

Однак для мене в цьому не було нічого особливого. Можливо, зараз у мені говорить гордість. Але я завжди цінувала не зовнішність, а те, що ховається всередині.

— Ти такий самозакоханий. І це неймовірно дратує. Ти знаєш про це? — я різко кинулася з ударом.

Адам легко відбив атаку, і я знову опинилася на підлозі. Хоча й не очікувала на перемогу. Поглянувши на нього знизу, я намагалася вловити хоч натяк, чи є в ньому щось інше, щось глибше за холодну впевненість і зверхність.

— Ти мене зовсім не знаєш, — тихо сказав він.

Я використала момент його розслаблення і раптово збила його з ніг. Він упав, а я опинилася зверху. І подумала: ото якби хтось зараз зайшов і побачив цю картину — чутки розлетілися б Академією зі швидкістю світла. Хоча… коли мене це хвилювало?

Я дивилася йому в очі й не могла відвести погляду. Здавалося, що між нами поступово тане величезний бар’єр. І ні, це не означало, що він раптом почав мені подобатися, чи я йому. Просто був момент, у якому слова втрачали сенс.

Я вже відкрила рота, аби щось сказати, та з вулиці прогриміло. Це було не звичне гуркотіння грози, до якого ми звикли. Звук нагадував вибух. Потужний, різкий, такий, що стіни приміщення здригнулися. Я заклякла. Це було неможливо. Академія Метаморфів завжди вважалася місцем абсолютної безпеки.

Так, у нас не було постійного захисту. Лише магічний бар’єр, який вмикався за потреби. Але хто наважився б сунутися сюди, у місце, де зібрано стільки бойових метаморфів? Та й зараз у світі панував відносний спокій. Час від часу з’являлися чорні маги чи якісь небезпечні створіння, але щоб атака на Академію? Невже це справді відбувається?