Алекс

- Алекс, зачекай, - почув я голос мами.

Прекрасно просто, план втечі не вдався. Чому Каталіна так швидко провела їм ту екскурсію по Академії? Я ж сподівався, що встигну проскочити в таємну залу тренувань, і там бути до тих пір, поки вони не поїдуть додому. Я вже уявляв, як сиджу на м’яких подушках у дальньому кутку зали, з книжкою чи просто заплющеними очима, відгороджений від усього світу. Мене ніхто не чіпає, ніхто не ставить незручних запитань, не влаштовує допитів з пристрастю.

А зараз почнуться нотації про те, що я вже дорослий чоловік, який має шикарну роботу. Тому вже потрібно би й одружитися. Я навіть уявив наперед цей погляд — трохи суворий, але з хитринкою в глибині очей, ніби мама вже вирішила все за мене. Вона завжди вміла так дивитися: лагідно, але водночас так, щоб жодне моє виправдання не мало сенсу. У неї й аргументи були готові. Вона підбере мені тисячу причин, чому саме зараз найкращий час для створення сім’ї, і ще стільки ж варіантів, кого варто розглядати кандидаткою.

Що би таке придумати... Я перебрав у голові кілька відмовок. Сказати, що робота надто виснажлива? Але вона відповість, що саме сім’я дає сили. Сказати, що я не готовий? Вона скаже, що ніхто ніколи не готовий, поки не наважиться. Сказати, що я ще хочу побути сам? Вона розсміється і зауважить, що вік — не той, аби відкладати. У будь-якому разі вийде, що я програю.

Але я все ж зупинився, адже мама тепер не відчепиться від мене. Краще буде перетерпіти ці нотації. Хоча вони й нагадують нескінченні лекції професорів: спочатку думаєш, що зараз витримаєш, а вже за кілька хвилин відчуваєш, як мозок наповнюється шумом, і ти ладен на все, аби це припинилося. Проте суперечка з нею лише затягне розмову. Я зітхнув і приготувався до невідворотного. Вона швидко підійшла до мене та обійняла.

— Синку, ти нас уникаєш? — хитро посміхнулася вона.

— Ні, просто зайнятий трохи, — я намагався вигадати щось. Я відчув, що голос звучить надто швидко, ніби я насправді виправдовуюся. — Мені і зараз час бігти. Можливо, Каталіна тобі ще не все показала тут?

Я майже зрадів, що зумів так вправно відвести тему. Ще трохи — і, можливо, вона переключиться на доньку старого знайомого, почне ставити їй питання, і тоді я зможу тихцем зникнути.

— Так, наприклад таємну тренувальну залу. Наскільки я пам'ятаю, колишній декан передав її тобі, — побачивши мій здивований погляд, мама продовжила. — Я колись проходила там індивідуальні тренування. Тому зараз ти мені все там покажеш.

Я завмер. Як вона взагалі дізналася? Таємна зала мала бути лише моїм простором, місцем, де можна сховатися від усього світу, від розмов і від обов’язків. Я думав, що це мій найбільший секрет, відомий тільки мені та, можливо, деканові. А тепер виявляється, що мама не просто знає — вона навіть бувала там. Мені стало ніяково й навіть трохи прикро.

Я хотів їй щось сказати, та мама мене вже тягнула вперед. Її рішучість завжди була непереможною. Вона йшла так упевнено, ніби це вона була господинею цієї Академії, а я лише супроводжував її. Крок її був твердим, рука — теплою, і я зрозумів: сперечатися марно. Що ж, доведеться таки піти туди. От тільки я боюся, що вона хоче щось мені сказати...