Глава 15

Нарешті настали вихідні, а це значило, що я могла бодай трохи розслабитися. Принаймні, так мені здавалося напередодні. Та, як завжди, все виявилося не настільки простим. Алекс порадував мене, що тренування нікуди не зникнуть. Ба більше — їх стане вдвічі більше. Яка ж чудова новина. Від самої думки про те, що мені доведеться ще частіше відбивати удари та падати на підлогу, тіло мимоволі стиснулося. Хоча, якщо чесно, сьогодні він усе ж вирішив дати мені перепочинок. І це вже було маленьким дивом.

Я вирішила не витрачати цю крихітну паузу даремно. Вільного часу все одно було небагато, проте я мала намір використати його для себе. Потрібно добре відпочити перед тим, як знову наставлю собі купу синців — при чому не з власної волі, а завдяки тим, хто вважає, що змусити мене падати щоразу швидше — найкращий спосіб навчити.

Тому день я розпочала зовсім ледачо: цілу годину просто валялася у ліжку. Це було надзвичайно приємне відчуття — знати, що можна дозволити собі спокій, що не треба бігти коридорами Академії, слухати різкі окрики інструкторів чи втримувати удар меча. Можна просто лежати, вкрившись ковдрою, й слухати тишу, яка зрідка порушувалася кроками інших студентів у коридорі.

Звуки там були різні: чиєсь пришвидшене тупотіння — мабуть, хтось спізнювався на заняття; спокійні розмови двох дівчат, які поверталися з бібліотеки; і навіть сміх хлопців, що змагалися між собою у жартах. Життя в Академії не спинялося навіть у вихідні.

Довго насолоджуватися ледачим ранком я все ж не змогла. Тіло вимагало руху, думки плуталися. Прийнявши душ, я вдягнула прості джинси та світлу сорочку, на ноги взула темно-сині балетки. У дзеркалі відбилася я — трохи інша, ніж раніше. Можливо, сила дракона, яку я отримала, непомітно змінила і мій погляд на себе. Я більше не кривилася, вдягаючи той одяг, що подобався мені в душі.

Раніше я соромилася своєї зовнішності, намагалася сховатися в тіні. А зараз… ніби відкрила двері в нову версію себе. Не впевнену повністю, але вже й не ту, що постійно ховала очі. Від мого відображення в дзеркалі віяло дивною рішучістю, якої раніше я за собою не помічала.

— І чим би зайнятися у свій вихідний? — пробурмотіла я вголос, розглядаючи власне відображення.

До тренування ще було трохи часу, тож я вирішила піти до Делії. Можливо, вона не зайнята, і ми нарешті зможемо нормально поговорити. З моменту, коли Алекс завалив мене тренуваннями, ми бачилися дуже рідко. І мені бракувало подруги.

Дорога була короткою: ми жили на одному поверсі, лише в різних кінцях коридору. Коридор тягнувся довгою лінією з кам’яними стінами, які прикрашали старовинні гобелени із зображенням гербів відомих родів. Високі вікна впускали холодне світло, що відбивалося у полірованій підлозі.

Здавалося, що Академія дихала спокоєм, та я знала — за цими стінами кипіло життя, повне випробувань і суперництва. На підвіконнях стояли глиняні горщики з рослинами — їх доглядали старші студенти, ті, хто обрав магію природи. Зелене листя на тлі каменю виглядало майже живим символом того, що навіть у суворих стінах може прорости щось ніжне.

Я постукала, і двері майже відразу відчинилися. Делія стояла на порозі — у шортах та вільній футболці, із волоссям, зібраним у високий хвіст. Її усмішка засвітилася теплом, щойно вона побачила мене.

— Каталіно! А я вже думала сама йти до тебе. Нарешті маємо трохи вільного часу, — зраділа вона. — А ще, чисто випадково, у мене є пляшка осіннього вина.

— Осіннього вина? — підняла я брови. — А після цього я зможу тренуватися? Чи занадто сп’янію?

— Та ми ж не всю пляшку, — вона закотила очі, але усмішка залишалася. — І взагалі, я хочу почути всі подробиці. І про твої тренування з Адамом, і про те, що Алекс з тобою робить на уроках.

— Ніби ти й так не знаєш, — буркнула я, але все одно зайшла в кімнату.

— Хочу почути від тебе, — наполягла Делія.

У її кімнаті було затишно. На ліжку лежав теплий плед із візерунком, у кутку стояла відкрита шафа з акуратно складеним одягом, на столі — книги й кілька порожніх келихів, мабуть, від недавньої вечірки. Вікно було прочинене, і в кімнату заходив запах осіннього вітру з нотками сухого листя. Десь у коридорі грюкнули двері, але тут, у її кімнаті, панувала своя маленька тиша.

Делія дістала два келихи, налила нам вина. Я зручно вмостилася на ліжку, підібгавши ноги, й почала розповідати. Я говорила майже без зупину: про тренування, про біль у м’язах, про те, як Алекс змушує мене щоразу підійматися після падінь, і про те, як Адам, замість навчати, частіше дратує мене своїми зауваженнями. Я навіть зізналася, що інколи відчуваю дивний страх перед своєю силою, яка виривається тільки тоді, коли я у люті. Делія слухала уважно, зрідка робила ковток вина, а потім промовила.

— Подруго, та ти ж справжній сюрприз для всіх. Я нещодавно розмовляла з Адамом. І, знаєш, його враження від тебе зовсім не збігаються з тим, що ти зараз кажеш, - здивувала мене вона. – Він був… вражений твоїми здібностями.

— Він? Вражений мною? – не зрозуміла я. – Це жарт?

— Ні, — похитала головою вона серйозно. — Уяви собі: два роки він взагалі не звертав на тебе уваги, бо вважав, що ти не варта його часу. А тепер боїться, що ти зможеш посунути його з місця найкращого студента. І навіть якщо він тобі цього ніколи не скаже, ти маєш знати правду.

— А може, він просто вирішив тобі збрехати? — спробувала я відмахнутися, хоча всередині щось тривожно заворушилося.

— Не схоже. Він говорив серйозно, без звичних насмішок, — впевнено відповіла Делія. — Якщо ти продовжиш у тому ж дусі, то хто знає, де будеш через рік.

Я мовчала. Вірила я в це? Ні. Хоча в глибині душі відчувала — щось справді змінилося. Адам почав поводитися зі мною інакше. Став більш стриманим. Можливо, він справді побоювався тієї сили, яка виривається з мене, коли я втрачаю контроль.

— Подивимося з часом, — знизала я плечима й вирішила перевести тему. — А що у вас з Томасом?

— Все просто прекрасно, — мрійливо сказала вона й зробила ще ковток вина. — Я думала, що в нас нічого не вийде. Але він такий милий, такий уважний. Сподіваюся, що мені не набридне.