Глава 14

Я справді хотіла провести решту дня у своїй кімнаті. Сьогодні тренування з Алексом не було — він попередив, що має якісь невідкладні справи, і я сприйняла це як шанс нарешті перепочити. Лягти на ліжко, закутатись у ковдру, ні з ким не говорити й не думати про те, ким я маю стати. Але щойно лишилася сама, зрозуміла, що тиша моєї кімнати занадто гучна. Вона тиснула з усіх боків, змушувала нервово прислухатися до кожного звуку, кожного шурхоту за стіною.

І замість того, щоб відпочивати, я знову опинилася в коридорах Академії. Мої ноги самі привели мене в таємну залу. Я не планувала йти сюди, але щось у мені тягнуло саме сюди, в це місце, приховане від більшості студентів. Наче саме тут можна знайти відповіді або принаймні відчути себе хоч трохи спокійніше.

Усередині панувала знайома прохолода, а світло факелів кидало на кам’яні стіни тремтливі відблиски. Тут завжди пахло каменем і вогкістю, але зараз цей запах здавався заспокійливим. Я вдихнула глибше й вперше за кілька днів відчула, як із мене сходить напруга. Нарешті я могла залишитися наодинці зі своїми думками. Чи не вперше після того, як дракон віддав мені свою силу, я була сама.

Тиша була густою, майже матеріальною. Вона не лякала, радше огортала мене, як вода в озері. Я повільно провела рукою по шершавій стіні, ніби хотіла переконатися, що все це — не сон.

Важко було усвідомити те, що сталося. Ще недавно подібне існувало для мене лише у старих легендах, які розповідали дітям перед сном. Дракони, їхня сила, метаморфи, обрані ними… Хіба я могла уявити, що стану частиною цієї казки? Але це більше не вигадка. Це реальність. Моя реальність.

Я не просила цього. Ніколи не прагнула стати особливою. Мені завжди було звично відчувати себе невдахою — і навіть у цьому знаходити певний спокій.

Пригадую перші тижні в Академії. Я справді намагалася довести іншим, що чогось варта. Старалася, вчилася, тренувалася до виснаження. Але кожен мій успіх здавався сміховинним у порівнянні з досягненнями одногрупників. І після десятків провалів руки самі опускалися. Я просто перестала боротися.

Єдиним місцем, де я могла почуватися вільною, залишалося плавання. У воді я розчинялася, забувала про все, відчувала гармонію з кожним рухом. Наш тренер часто хвалив мене, іноді навіть занадто. Я ж була її улюбленою ученицею. Там, у басейні, я могла вдавати, що світ навколо мене не існує.

Я навіть уявляла своє майбутнє. Воно було простим і зрозумілим: закінчу Академію, піду працювати в якесь міністерство, куди мене неодмінно влаштують батьки. Можливо, займалася б координуванням діяльності воїнів, як це робили діти багатьох відомих родів. Потім знайшла б чоловіка, який хотів би поріднитися з древнім родом Варгас. Ми стали б родиною, і життя текло б рівно, без потрясінь. Передбачувано, але безпечно.

А тепер усе інакше.

Я сиділа на холодній підлозі зали й не знала, чого чекати від наступного дня, від наступної години. Я не знала, що буде зі мною, ким я стану. Брат вірив у мене, сподівався, що з мене вийде воїн. Але як? Моя сила прокидалася лише в моменти люті. Це не схоже на інших. Це небезпечно. Це ближче до чорної магії, ніж до спадкових умінь метаморфів.

У нашій родині, наскільки мені відомо, ніколи не було чаклунів. Та й не може бути: метаморфи й чаклуни — різні світи, несумісні. Їхні сили не перетинаються. Але я… я була якимось дивним винятком. І це лякало мене більше, ніж усе інше. Я провела рукою по волоссю, намагаючись заспокоїтись.

Чи можу я відмовитися від цієї сили? Якщо б я відкинула її, зникли б і мої зовнішні перетворення? Але ж я вже зрозуміла: зміни сталі. Вони не тимчасові, не примарні. Я не можу повернутися до того, ким була раніше.

Страх стискав горло. Чому інші викликали свою магію легко, без злості? Чому я повинна доходити до стану, коли все навколо червоніє, а вухам стає боляче від внутрішнього шуму? Це ненормально. Це небезпечно.

Чому все має бути так складно? Думка крутилася в голові, як заїжджена пісня. Я відчула, що мені не вистачає повітря. Кам’яні стіни наче змикалися, давили, і кожен подих ставав важчим. Паніка підступила зненацька, як холодна хвиля. Я різко підвелася й поспішила вийти назовні.

Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя. Я сіла на сходах біля виходу з Академії й видихнула. Звідси відкривався краєвид на темніючий ліс. Високі дерева колихалися від вітру, і їхній шум був схожий на шепіт. Десь там, далі, було те саме озеро, в якому я зустріла дракона. А ще далі — місто, де жили представники трьох рас і прості люди.

Може, саме там, в Об’єднаній Столиці, мене чекає майбутнє? Я зможу залишити позаду тягар родини Варгас, обов’язки й очікування. Серед змішаної громади, серед різних, не схожих одне на одного людей я, можливо, нарешті знайду своє місце.

Я втупилася в горизонт і майже не помітила, як хтось тихо сів поруч. Інстинкти спрацювали раніше за розум, і я мало не вдарила «зловмисника» ліктем.

— Обережно, — пролунав знайомий голос.

Я різко обернулася. Це був Дрейк. Один із моїх одногрупників. Ми з ним мало спілкувались, але навіть раніше він завжди був добрим до мене. Ми навіть мали якось спільний проект.

— Вибач, — швидко сказала я, трохи збентежена. — Я не очікувала, що хтось може бути тут у такий час. Мало не вдарила тебе.

— Нічого, — м’яко відповів він, і його губи розтяглися у ледь помітній усмішці. — Невже у Каталіни спрацювали бойові рефлекси? Оце новина.

— Якщо ти прийшов, щоб посміятися, то дарма. Я зараз не в настрої, — буркнула я й поклала голову на руки, знову дивлячись на ліс.

— Та ні, — він знизав плечима, дивлячись кудись убік. — Просто вирішив прогулятися. Чомусь не можу заснути. А ти?

— У мене та сама проблема, — відповіла я вже м’якше. — Останнім часом зовсім не можу спати.

В його голосі не було насмішки. Це мене здивувало. В Академії я звикла, що більшість однокурсників або відверто знецінюють мене, або в кращому разі ігнорують. А тут — Дрейк, який зазвичай був доволі тихим, майже непомітним, раптом заговорив зі мною так щиро.