Глава 13

Сьогодні нарешті мало відбутися моє перше тренування з рукопашного бою. Дивно, але я чекала на цей момент із сумішшю тривоги та захоплення. Нарешті! Стільки тижнів все відкладалося — то якісь збори в Академії, то заняття з теорії, то вічні справи Алекса, через які він не міг приділити мені достатньо часу. І ось тепер настав мій шанс.

Я йшла коридором ще задовго до початку. Кам’яні стіни Академії були холодними, але відчуття, ніби сама будівля дихає старовиною, змушувало мене тримати спину рівно. Тренування мало проходити не в секретній залі, де ми зазвичай займалися магією, а в іншому місці — в одній із спеціальних зал для фізичної підготовки. Це вже звучало інакше, більш офіційно.

Я була вся на нервах і прийшла майже за десять хвилин до початку. У просторій залі пахло свіжим деревом і металом — стійки з тренувальною зброєю стояли вздовж стін, а на підлозі лежали мати. Вікна пропускали розсіяне денне світло, від якого простір здавався ще більшим. Тиша була такою густою, що я чула, як б’ється моє серце.

Цікаво, хто ж буде моїм учителем? Алекс натякав, що це один з найкращих майстрів рукопашного бою в Академії Метаморфів. Я перебирала в голові обличчя викладачів і старших студентів, намагаючись вгадати. Може, той високий інструктор з холодними очима? Чи, можливо, сувора наставниця, яку боялися навіть найстарші хлопці?

Я була готова до будь-кого. Точніше, так мені здавалося. Та варто було трохи зачекати — і все стало на свої місця. За три хвилини до початку тренування двері відчинилися. І в залу увійшов він.

Адам.

Я мало не втратила дар мови. Мені справді здалося, що це помилка. Хоча, знаючи його, хіба він міг випадково опинитися саме тут, саме в цей час? Та його хитра, майже знущальна посмішка говорила сама за себе. Це не випадковість.

Усе моє тіло напружилося. Я ще вчора уявляла зустріч із суворим наставником, але ніяк не з ним. Не з Адамом. Не може бути… Невже він і є моїм тренером? Серце впало десь униз, і в мене виникло нестримне бажання втекти. Е ні, краще відмовитися зараз, поки не пізно. Я точно не зможу з ним знайти спільну мову, а без цього успіху в навчанні не буде.

Адам завжди вмів мене вивести з себе. Але… відмова означала б поразку. Він лише посміхнувся б ширше, отримавши ще один доказ моєї слабкості. А я не могла йому подарувати такої радості.

Хлопець ішов повільно, з тією самою нахабною посмішкою, ніби це він — господар цієї зали. Хотілося добряче врізати йому ще до початку тренування, але здоровий глузд підказував: він досвідченіший, і наслідки будуть не на мою користь. Проте я знала одне — якщо він справді мій тренер, то або навчить мене, або я зроблю все, щоб довести свою правоту. А якщо ні — пожаліюся Алексу. Тоді вже не я буду винною.

— Так значить, ти вирішила навчитися битися? — його голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувалася іронія.

— Вирішила змістити тебе з місця найкращого студента факультету, — відповіла я, дивлячись йому просто у вічі. Я бачила, як змінюється його вираз обличчя, і це мене тішило. — Тож можеш уже починати боятися.

— Тобі не вистачить і життя, щоб це зробити, — відказав він без паузи, не менш упевнено. — Я намагався бути добрим до тебе, адже це не твоє. Давав тобі час передумати щодо тренувань. Але ти вперто обрала інший шлях.

— Гляньте, який благородний, — я фиркнула, намагаючись приховати внутрішній тремтіння. — Може, краще покажеш, чого вартуєш як учитель?

— Я тут лише тому, що попросив твій брат. А з деканом факультету краще не сваритися, — він криво посміхнувся. — Тому так, будемо вчитися.

Ця його посмішка… вона зовсім не обіцяла нічого хорошого. І хоча я розуміла, що він не зможе завдати мені справжньої шкоди, щось підказувало: легким це тренування не буде. Особливо тепер, коли я носій сили останнього водного дракона.

Я зібралася з думками. Якщо тренуватися, то так, щоб у нього не було жодного приводу насміхатися. У мене вже є досвід зі зброєю завдяки Алексу. Раптом це стане перевагою?

Та ні. Дуже швидко я зрозуміла: мої навички абсолютно марні. У рукопашному бою вони не допомагали. Я постійно опинялася на підлозі. Не встигала відбити удари. Адам, на мій подив, намагався пояснювати і показувати — але все одно, кожна його атака закінчувалася моєю поразкою.

Він був терплячим. Але я бачила, що йому це давалося важко. Його губи раз по раз стискалися в тонку лінію, ніби він стримував саркастичні коментарі. І все ж іноді вони виривалися. Що ж… у рукопашному бою я виявилася повною бездарністю. Але я добре знала — мене завжди підживлювали роздратування і злість. Власне безсилля почало виводити мене з себе.

Знову падіння. Біль у спині, відлуння в руках і ногах. Тіло вже нило, але я вперто підіймалася. Адам простягнув руку, але я відмовилася й піднялася сама. Його погляд був сповнений насмішки.

— Жалюгідне видовище, — холодно кинув він. — Навіть зі зв’язками твоєї родини як можна було прийняти тебе на бойовий факультет? Ти абсолютно бездарна. І ще й дракон обрав тебе.

Його слова вдарили сильніше за будь-який удар. Усередині мене щось почало закипати. Добре, що дракон вогню обрав не мене — інакше я, мабуть, уже спалила б Академію. Але ж я теж небезпечна: хто знає, на що здатна сила води, якщо я її не контролюю?

Шум у вухах посилювався. Перед очима з’являвся червоний туман. Я відчувала, як ще мить — і я вибухну. Алекс казав: контролюй себе. Але що робити, коли слова болять більше, ніж рани? Адам, здається, навіть не помічав, що відбувається. Або навмисне провокував.

— Знаєш, я бачив чимало справді гідних метаморфів, — продовжував він, зухвало складаючи руки на грудях. — Але силу чомусь отримала ти. Спочатку я думав, що це жарт. А тепер розумію — це помилка. Ти тут — одна велика помилка.

Він не встиг договорити. Злість повністю поглинула мене. Я вже не контролювала своє тіло. Різко піднявши руку, вдарила його в обличчя. Адам похитнувся, очевидно не очікувавши від мене такого. Та це було лише початком.