Глава 13

Сьогодні нарешті в мене буде перше тренування з рукопашного бою. Прекрасно просто, адже стільки часу все відтягувалося. І займатися ми будемо не в секретній залі, а в іншому місці. Я була вся на нервах, а тому ще за десять хвилин до початку вже була у тренувальній залі. Цікаво, хто ж буде моїм вчителем? Алекс казав, що це один з найкращих майстрів рукопашного бою в Академії Метаморфів. А я все губилася в здогадках. Хто ж це може бути? Та варто трохи зачекати, і все вже стане відомо. Та я очікувала побачити будь-кого, але не його.                                                                                                    

За три хвилини до початку тренування до зали увійшов Адам. І я дуже сподівалася, що він просто помилився дверима, а може має якісь плани. Та його хитра посмішка давала зрозуміти, що тут він не просто так. Невже це і є мій тренер? Е ні, краще відмовитися, поки не пізно. Хоча, тоді це означатиме, що Адам переміг в нашому негласному протистоянні.                                                                                 

Хлопець повільно підійшов до мене, нахабно посміхаючись. Хотілося б добряче вдарити його, проте він же був більш досвідченим. Може він і справді зможе навчити мене чомусь цікавому. А якщо ні — то просто пожаліюся Алексу.                                                                                                                             

- Так значить ти вирішила навчитися битися? - посміхнувся він.                                                            

- Вирішила змістити тебе з місця найкращого студента факультету. - я бачила, що вираз обличчя Адама змінився.                                                                                                                                              

- Тобі не вистачить і життя, аби це зробити. - не залишився в боргу він. - Я намагався бути добрим до тебе, адже це все не для тебе. Та ти обрала інший шлях.                                                                           

- Гляньте який благородний. - фиркнула я. - Може краще будеш вчити мене битися?                             

- Я тут лише тому, що попросив твій брат. А з деканом факультету не хочеться псувати стосунки. Тому так, будемо вчитися.                                                                                                                             

Але ця його посмішка не віщувала нічого хорошого. Може то варто вже почати боятися за своє життя? Та ні, він мені точно не зашкодить. Особливо тепер, коли я маю силу останнього водного дракона. Добре, тоді я маю тренуватися так, аби в нього не було жодного приводу насміхатися наді мною. Все ж, в мене вже є певні навички в боях зі зброєю.                                                                                              

Однак, як виявилося, це мені зовсім не допомогло, і я постійно опинялася на підлозі. Мені не вдалося відбити жодного удару, хоча він справді намагався мені все пояснювати та показувати. На мій подив, Адам був доволі терплячим вчителем. Але я бачила, що йому це дається доволі важко. Що ж, виявляється, в рукопашному бої я все ще бездарна. Та я дуже добре пам'ятаю, що каталізатором моїх здібностей стає роздратування та злість. Мене виводило власне безсилля, проте я нічого не могла зробити.                                                                                                                                                      

І от, в черговий раз, я лежу на підлозі, адже пропустила удар. Вже все тіло болить, але якась гордість не давала мені попросити про завершення тренування. Адам подав мені руку, та я не прийняла її, піднявшись самостійно. Хлопець ж дивився на мене з насмішкою.                                                          

- Жалюгідне видовище. Навіть зі зв'язками родини як можна було прийняти тебе на бойовий факультет? - не розумів він. - Ти ж абсолютно бездарна. Ще й дракон обрав тебе.                         

Я відчувала, що починала закипати від злості. І добре, що дракон вогню обрав не мене, інакше я зараз би спалила всю Академію. Однак був варіант, що я можу її затопити чи зробити ще щось гірше. Все-таки, я ще до кінця не знаю своїх можливостей. Та у вухах стояв шум, а очі вже закрив червоний туман. Ще трішки, і я просто зірвуся. Але я пам'ятала слова Алекса про те, що мені потрібно навчитися себе контролювати. Зараз це не дуже допомагало, проте Адам, здається, цього навіть не помічав. Сподіваюся, в нього вистачить розуму зараз закрити рота. Та я помилилася.                                           

- Знаєш, я бачив стільки по-справжньому гідних метаморфів. Але чомусь силу отримала ти. Спочатку я думав, що це якийсь жарт. - він склав руки на грудях. - Та тепер розумію, що це помилка. Те, що ти тут — одна суцільна помилка.                                                                                                                

Договорити він не встиг, адже злість повністю взяла контроль наді мною. Я відчувала, як якась досі невідома сила прокидається в мені, і я вже навіть не контролювала своє тіло. Різко піднявши руку, я вдарила його в обличчя, від чого Адам похитнувся. Може, якби він очікував удару від мене, то встиг би захиститися. Та запал ще не закінчився, а розпалювався з новою силою. Його підживлювала моя злість. Тому я нанесла ще один удар, який він з легкістю відбив. Один за одним вони не досягали мети, проте я продовжувала бити. Мені треба було кудись виплеснути це все, а Адам лише мовчки спостерігав за цим. На мить я побачила щось подібне до страху в його очах. Мене боїться найкращий студент факультету? Ні, напевно здалося. Та все ж я втомилася, і поступово злість почала зникати, залишаючи лише апатію. Хлопець теж важко дихав. Думаю, він і сам не очікував від мене такого. Що ж, виявляється я ще можу дивувати.