Алекс

Я знав, що у Каталіни все вийде. Це не було миттєвим прозрінням — радше тихим переконанням, яке зріло в мені роками, як насінина у родючому ґрунті. Я завжди бачив у ній цей потенціал: ту тиху стійкість, що ховалася за невпевненістю; ту здатність уважно слухати, а потім робити висновки швидше, ніж здається; ту жертовну готовність поставити ближнього вище за себе.

Саме тому я і зробив все, аби вона таки вступила на факультет бойових метаморфів. Це було непросто — не стільки для неї, скільки для мене. Я боровся з бюрократією, з упередженнями викладачів, з власними сумнівами, розповідав про неї так наполегливо, наче від того залежало моє власне життя.

Довелося чекати цілих два роки. Два роки — це багато; це час, під час якого можна перетворити на звичку і терпіння, і зневіру. Ми пройшли через дрібні поразки, через нічні повторення вправ, через поранині руки й слова, які боліли більше, ніж шрами.

Я бачив, як вона падала на тренуваннях, як здавалася під вагою очікувань, але щоразу піднімалася з більшою рішучістю. І ось тепер — вона не лише почала ставати справжнім воїном, а й була ще драконом. Це слово важило так багато: не просто титул, не просто сила, а знак зв’язку з чимось древнім, що править стихіями.

Мама з татом так нею пишаються. Коли я повертаюся додому, вони слухають мої розповіді з очима, що блищать від гордості. Я не шкодую часу — я детально описую кожне досягнення Каталіни: як вона відпрацьовувала рухи, як зуміла витримати перше випробування, як реагувала на критику і перетворювала її на мотивацію.

Для них це немов повернення забутої мрії. У їхніх очах ожила та стародавня надія, що діти прославлять рід Варгасів — що ім’я, яке десятиліттями було лише шепотом у сімейних легендах, знову зазвучить грізно.

От тільки інколи мене коле образа. Якось неприємно відчувати, що ті, хто найпевніше мав би вірити у свою доньку, давали їй менше впевненості, ніж дав я. Вони не один раз дивувалися її рішучості, сміялися над її мрійливістю, казали, що «це не для неї», поки я тихо підштовхував її вперед.

Можливо, це було не зі зла; можливо, це була звичка, небажання бачити дочку у ролі, яка лякала. Але для мене було важливо, що тепер все змінилося: тепер у них повернулася віра, і тепер, коли вони тримаються за радість, яку принесла Каталіна, мені здається, ніби й мої зусилля отримали сенс. І тоді образа відступає, бо замість неї приходить полегшення — вона в безпеці, і сім’я пишається.

Та найгостріше хвилювання мене бере не через загальну увагу чи навіть через очікування слави. Я хвилююся через конкретну річ — через рукопашний бій, який в неї проходитиме з Адамом. Між ними — сталева неприязнь, яка пахне інакше, ніж просто суперництво. Це не дитяча сварка, не тимчасове непорозуміння; це напруга, що тягнеться від лекцій і дотепних зауважень до холодних поглядів у коридорах.

Я бачив, як їхні взаємодії загострюються: як він підбирає слова, ніби піддражнює, як вона стискає кулаки, але не робить руху першою. І кожна така мить накопичує енергію, що рано чи пізно вибухне у двобої.

Я знаю Адама. Більше того — я знаю його хитрощі. Він уміє перекручувати правду, може навмисно погано пояснювати техніку під час тренувань, потім стежить, як це позначається на виступах. Він ввічливий на поверхні, а під цією блідою маскою прихована гордість, яка не знає меж.

Коли він був новачком, він вчився на чужих помилках, але не завжди чесно. Бачив, як він хитрує на змаганнях за дрібним знаком, як відтягує відповідальність, аби потім знайти привід принизити іншого. Це не лише тактика — це характер. І це турбує мене набагато більше за будь-які інші ризики.

Я хотів би помилятися. Хотів би знайти у ньому інший бік — те, що всі інші бачать у ньому як благородність. Але моє відчуття підказує інше: що Адам може використати будь-яку слабкість Каталіни, інсценувати невдалий рух чи підштовхнути її до помилки під час поєдинку. І тоді — що далі? Репутація, рейтинг, осуд Рада — усе це може зламати щось всередині неї, що не пов’язане з фізичною силою.

Саме тому я не можу дозволити, щоб хтось інший керував її підготовкою у вирішальний момент. Я хочу особисто проконтролювати кожен її рух, кожну стратегію. Хочу вказати, як дихати під час навантаження, коли чинити відступ, коли навпаки — атакувати. Хочу проглянути кожен сценарій поєдинку, підготувати резервні варіанти, навчитись розпізнавати хитрощі супротивника ще до того, як він їх застосує. Це не лише гордість — це обов’язок старшого брата.

І незважаючи на те, що я деколи втрачаю самовладання, незважаючи на те, що в мені живе ревнощі й інколи гнів, я розумію головне: її майбутнє важливіше за моє самолюбство. Тому я буду поруч: на тренуваннях, у залі, на відновленні після поразок, коли вона сумніватиметься. Я підтримаю її жорстко, але чесно, не дозволю прикривати помилки виправданнями. Я вкажу на погані звички, але й похвалю за кожен крок уперед.

Можливо, це виглядає як надмірна опіка. Можливо, хтось скаже, що я контролюю її занадто сильно, що від мене їй слід відсторонитися, навчитися діяти самостійно. І в глибині душі я це розумію: кожен справжній воїн має знайти власний шлях. Але поки її крила ще не виставлені на повний розмах, поки її реакції ще не автоматизовані, поки в її животі ще живе тремтіння перед невідомим — я не можу стояти осторонь.

Тож я готуватиму її. Я відберу всі найважливіші вправи, повторюватиму їх, поки м’язи не запам’ятають рухи; я працюватиму над тактикою, над психологією бою, над тим, щоб її розум не загубився в паніці. Я відточуватиму її витривалість і вчити захищатися від уловок, бо знаю: не кожен бій виграється силою — часто виграє той, хто краще бачить наперед. Та все ж побачимо, адже я особисто все контролюватиму...