Адам

Значить, Каталіна таки отримала силу дракона. Я все ще ловив себе на думці, що не до кінця можу в це повірити. Здавалося, ніби світ навмисне жартує з мене, підсовуючи найбільш неймовірні сценарії. Адже я, чесно, до останнього не вірив, що вона здатна пройти крізь це випробування.

Не вірив, що вона витримає тиск, що зможе піднятися вище власних страхів. Я бачив її слабкості, бачив, як вона десятки разів здавалася, як ламалася під тягарем навантажень, як губилася в найпростіших ситуаціях. І раптом — ось. Вона вийшла на тренування, і при всіх, у присутності п’яти драконів, довела, що гідна цього.

Я сам винен у тому, що це сталося саме так. Мені, мабуть, слід було стримати язика. Нерозумно, дуже нерозумно було кидати ті слова, знаючи, що дракони слухають кожен подих. Але я не втримався. І мої слова запалили її так, що в ній прокинулося те, чого ми чекали всі ці довгі місяці. Я бачив, як очі Каталіни спалахнули холодним блиском, як повітря довкола неї раптом стало важчим, а потім — вода піднялася стіною і накрила нас усіх.

Я стояв посеред калюжі, одяг важко липнув до тіла, а черевики видавали огидне чавкання. І все ж у моєму серці було дивне відчуття гордості, змішаної з роздратуванням. Вона змогла. Вона справді змогла.

Тепер я маю висушувати свій одяг. На щастя, з цим у мене проблем не було. Скориставшись магією вогню, я сконцентрував тепло у долонях, і вже за кілька хвилин не залишилося й краплі води. Я давно навчився користуватися своїми здібностями з максимальною практичністю. Вогонь — це сила, яка рятувала мене десятки разів. І я знав: поки в мені палає це полум’я, я не програю.

– А другові допомогти не хочеш? – почув я знайомий голос і обернувся. Ліам стояв, обтрушуючи мокре волосся, і посміхався так, ніби щойно отримав неабияке задоволення від того, що його теж змочило з голови до ніг.

Я лише скосив на нього очі й, нічого не кажучи, зробив те саме й для нього. Хвиля тепла пройшла повз, і його одяг зашурхотів від швидкого висихання. Він хмикнув і задоволено розтягнувся на лавці поруч.

Не знаю, чому я досі дружив із ним. Мабуть, тому що з першого курсу він був поруч і чомусь ніколи мене не зраджував. Так, він здавався всім клоуном, безтурботним і легковажним, завжди готовим пожартувати навіть у найбільш незручний момент. Але ніхто мене так не розумів, як Ліам. Він вмів відчувати, коли треба мовчати, а коли — встромити фразу, яка розрядить будь-яку ситуацію. А ще він мав талант підтримувати.

– Даремно ти це сказав, – нарешті обізвався він, підморгнувши мені. – Бачив, як Каталіна розізлилася?

– Бачив, – буркнув я, відчуваючи, як у мені знову ворушиться щось недобре. – Зате силу проявила. Тепер уже точно буду мовчати.

– О, це правильно, брате, – засміявся Ліам. – Бо дивися, як би вона тебе з рейтингу не витиснула. У неї, скажу чесно, закладений величезний бойовий потенціал. Ти ж знаєш, вона ж Варгас.

Його слова були сказані без злого наміру. Він лише констатував факт, ніби просто озвучував очевидне. Але мене це все одно вдарило. Болісно, різко, так, що в грудях наче щось стиснулося. Він не хотів мене образити, я це розумів. Але саме слово «Варгас» прозвучало так, ніби в ньому містилася якась невидима печать.

Варгаси. Старовинний рід, у жилах якого текла кров, колись відмічена драконами. І тепер саме вона отримала силу. А я? Хіба я менше працював? Хіба я менше доводив, що здатен підніматися вище? Скільки ночей я провів на полігоні, поки інші спали? Скільки разів падав, вставав і знову йшов далі? І тепер мені кажуть, що вона — краща лише тому, що народилася з цим прізвищем?

Я відчув, як у мені підіймається хвиля злості. Гнів пульсував у скронях, серце билося швидше, ніж зазвичай. Вогонь усередині мене наче прагнув вирватися назовні. Ні. Я не дозволю цього. Я не дозволю якійсь дівчині стати кращою за мене…