Глава 12

Ледве мені вдалося випровадити батьків додому. Ні, я їх дуже люблю, проте цього разу вони виснажили мене ще більше, ніж будь-які нічні тренування чи виснажливі уроки. Постійні питання сипалися одне за одним — про те, як просуваються мої успіхи в магії, чи вже навчилася я захищатися, чи відчуваю силу, що мені дісталася, чи готова я взагалі до майбутніх випробувань. Здавалося, вони перевіряють мене на міцність, і від цього я почувалася маленькою дівчинкою, яку постійно тягнуть за руку, щоб вона не впала. Але я вже давно не дитина.

Я ловила себе на тому, що перестаю уважно слухати й відповідаю машинально. Просто кивала, щось коротко бурмотіла у відповідь, аби вони не помітили, що мої думки в цей час десь далеко. У якийсь момент мені здалося, що вони дивляться не на мене, Каталіну, а на якусь вигадану ідеальну версію доньки. Ту, яка завжди знає, що робить, ніколи не помиляється, завжди відповідає правильно й упевнено. Але я такою не була й, мабуть, ніколи не буду.

Я знала: Алекс, певно, розповів їм набагато більше, ніж хотілося б мені. Він завжди такий — намагається захистити мене, підстрахувати, та іноді робить лише гірше. І ось тепер батьки засипали мене питаннями, немов хотіли переконатися, чи все сходиться з тим, що вони вже почули від нього. А я… я ненавиджу це відчуття. Бути винною лише через те, що не виправдовую чиїхось очікувань.

Можливо, їм справді просто хотілося почути мої відповіді з моїх вуст. Можливо, вони сумнівалися в словах Алекса. А може, батькам було важливо перевірити, наскільки я відкрита перед ними. Дивно лише, що вони, як завжди, поспішали й залишили мені всього кілька годин. Наче наша зустріч була лише пунктом у їхньому розкладі, який можна швидко відмітити галочкою.

Та все ж я була рада їх бачити. Але водночас глибоко в душі я відчувала дивне відчуження. Наче між нами виросла невидима стіна. Якби я спробувала пояснити це словами — не змогла б.

Втома навалилася миттєво, щойно батьки пішли. Мене немов вимкнули. Мозок гудів, тіло зрадницьки хиталося від перевтоми, і єдине, чого я хотіла, — зануритися у сон. Я навіть не пам’ятаю, як дійшла до ліжка. Лягла й майже одразу провалилася у темряву.

Сон був дивний. Тривожний. Я стояла у невідомому місці. Навколо здіймалися дерева, яких я ніколи не бачила. Їхні стовбури були неприродньо вигнуті, кора світилася сріблястим відливом, немов хтось покрив її ртуттю. Листя переливалося зеленим вогнем і шелестіло тихо, майже пісенно. Між стовбурами стелився густий туман, молочний і щільний, у якому розчинялися далекі обриси.

Під ногами була трава — м’яка, наче оксамит. Вона світилася блакитним сяйвом, і кожен мій крок залишав на ній слід, схожий на хвилю на воді. Сяйво розтікалося довкола ніг, тремтіло й поступово зникало, щоб знову засвітитися далі.

Я була тут одна. Абсолютно. Ні звуку, ні подиху вітру. Лише дивне світло, що лилося звідусіль. Сонця не було, місяця теж. Сяйво було розсіяне, м’яке, але воно не гріло. І попри тишу, я відчувала дивний неспокій. Серце билося так, ніби я вийшла на незнайому арену, де мене очікує невідомий суперник. Прекрасно, подумала я. Моя фантазія вирішила попрацювати понаднормово».

Та всередині народилося інше відчуття. Чітке й болюче. Я вже була тут. Колись. У чужих спогадах, яких не повинно бути в моїй пам’яті. І тоді я почула голос.

— Каталіно… - сказав він.

Він кликав мене на ім’я. Глибокий, тягучий голос, у якому звучали відлуння древності. Він лунав не лише зовні. Я відчувала його в собі — в грудях, у голові, у крові. Він був знайомим і водночас чужим. Скільки б я не намагалася згадати, кому він належав, пам’ять мовчала. Це було божевілля. Інакше не назвеш.

Я спробувала прокинутися. Заплющила очі, вчепилася у власну свідомість, намагаючись вирватися з цього сну. Але нічого не виходило. Наче невидима сила тримала мене тут.

— Це не зовсім сон, — знову пролунало поруч. — І тобі краще розплющити очі.

У грудях стислося від страху. Розум шепотів: «Не роби цього». Та інша частина мене, навпаки, прагнула відповіді. І я все ж відкрила очі. Переді мною стояв чоловік. Він світився зсередини м’яким золотим світлом, немов був створений не з плоті, а зі світла. Його тіло мало чіткі обриси, але водночас виглядало трохи нереальним, немов віддзеркалення у воді. У нього було коротке світле волосся, що мерехтіло у сяйві, й блакитні очі, у яких ховалося небо й крижаний океан. Він був гарний. Занадто гарний. Але ця краса була холодною, як у статуї, а не в живої людини.

Найстрашнішим був його погляд. Він дивився на мене так, ніби бачив наскрізь. Наче розчиняв усі мої таємниці, витягував із душі найпотаємніші думки. У мені прокинулися первісні інстинкти: небезпека.

— Тобі не варто мене боятися, — промовив він спокійно. — Я не зашкоджу. Моє ім’я Даніель. Я хранитель Долини драконів. Ласкаво просимо.

— Долина драконів? — слова застрягли в моєму горлі.

— Так, — кивнув він. — Священне місце, що колись існувало на межі двох світів. Але після Великої війни воно зникло. Залишилися лише відгомони, спогади, що живуть у свідомості дракона, котрий віддав тобі свою силу, - він зробив паузу, і його голос став тихішим. — І я тут, щоб допомогти тобі розібратися.

— Я… що, померла? — вирвалося в мене.

Даніель м’яко посміхнувся, навіть засміявся. Але його сміх був дивний: у ньому звучала напруга, наче він сміявся не зі мною, а з невидимого співрозмовника.

— Ні, — сказав він. — Ти спиш. Просто занурилася у власну підсвідомість. Магія дракона особлива. Вона — як ріка: бездонна, глибока. І навіть цілого життя іноді не вистачає, щоб осягнути її, - чоловік дивився на мене так, ніби хотів заспокоїти. — Я знаю, у тебе є багато запитань, Каталіно. І я можу відповісти на більшість із них. Та є двері, які краще залишити зачиненими.

Я не здивувалася, що він знає моє ім’я. Це ж моя підсвідомість. Або — спогади дракона. Даніель присів на землю й жестом запросив мене сісти поруч. Я вагалася, але зрештою зробила так само.