Глава 10

Не одразу я змогла оговтатися після того, що сталося. Моя сила проявилася повною мірою, і тепер я знала, як викликати магію. От тільки починала боятися її. Якщо досить сильні емоції можуть викликати таку силу, то що ж буде, якщо я по-справжньому розізлюся? І як зможу тоді контролювати її?

Бо якщо така потужна магія здатна виникати навіть від найменшого хвилювання, будь-який невдалий момент, будь-яка слабкість чи роздратування можуть спричинити катастрофу. Моя думка вертілася колом: треба навчитися керувати цією силою, інакше… інакше трапиться лихо.

Відчуття власної нездатності тиснуло на груди. Я згадувала всі моменти, коли на тренуваннях щось не виходило: спотикання під час вправ, неточні рухи, слабкість у силі удару. Кожен провал ніби підкреслював: «Ти ще не готова». І водночас, навіть попри цей страх, я відчувала в собі невимовне бажання довести, що можу більше.

Але зараз у мене було тренування з Алексом. І чесно, я не хотіла туди йти. Відчувала, що не впораюся з боями, що будь-яка невдала спроба знову поставить мене на місце — на місце невдахи, якою всі мене вважали. Хіба хтось прислухається до моїх переживань? Ні, ніхто. Але й зупинятися не можна. Треба рухатися вперед, навіть якщо страх стискає груди і змушує бажати втекти.

Ми почали з легких вправ. Брат наносив удари, які здавалося, не мали б бути небезпечними. Вони були сповільнені, більше розраховані на мою реакцію дракона, ніж на фізичну силу. І дійсно, моя прискорена реакція рятувала. Проте чим довше тривало тренування, тим більше нудьги і роздратування я відчувала. Я була людиною настрою, ще й надто лінивою, і думка, що можна просто лягти та забути про все, приваблювала як магніт.

– Алексе, може спробуємо щось більш складне? – спитала я, намагаючись виглядати рішуче.

– Ні, ну ви подивіться на неї! – розсміявся брат. – Ще недавно ця дівчина тікала від будь-яких тренувань, а тепер уже такий прогрес! Але ні, ти ледве почала справлятися із простими ударами. Тобі потрібно довести це до ідеалу, а вже потім перейдемо до складнішого.

– Ну звичайно, я ж не Адам, – тихо пробурчала я, проте брат почув.

Він розсміявся ще голосніше. Я відчула легке роздратування, бо хоча він і не хотів мене образити, усе навколо здавалося ось-ось засвідчити мою невдачу. Моя нова сила була важливою, але гордість відмовлялася підкорятися, сприймаючи кожен сміх як доказ того, що я ще слабка.

– Адам тренується з дитинства, до того ж давно отримав сутність дракона, – пояснив брат спокійно. – А ти раніше зброю тримала тільки тоді, коли змушували. Не варто порівнювати себе з ним.

– Я так розумію, що мені ніколи не досягти його рівня? Ти на це натякаєш? – зі злістю сказала я.

– Не зовсім так. Просто… – він замовк на мить, шукаючи правильні слова. – Каталіно, ти моя сестра. Я люблю тебе і вірю у твій потенціал. Але така майстерність не приходить одразу. Інші постійно вдосконалюються, а ти щойно починаєш.

– Я все зрозуміла, - різко сказала я. – Дякую, урок закінчений.

Я кинула дерев’яний меч на підлогу і різко розвернулася, аби піти. Сльози виступили на очах від образи. Відчувала, що навіть Алекс, хоч і не сказав прямо, визнав мене невдахою.

– Каталіно… – почав він, але я перервала:

– Судячи з твоєї логіки, мені не варто намагатися, – і пішла геть, залишивши його розгубленим. Не хочу, щоб він бачив мої сльози.

У кімнаті я закрила двері на ключ і швидко перевдягнулася у нічну сорочку. Лежачи на ліжку, я намагалася заспокоїтися, але думки не давали спокою. Чому всі говорять одне і те саме? Може, це правда: від сили дракона не станеш найкращим воїном одразу. Можливо, уся ця гордість, магія, сила — усе це не гарантує миттєвого успіху.

Трошки повалявшись у ліжку, я вирішила пройтися. Швидко перевдягнувшись у щось просте, я рушила коридорами Академії. Тіні від факелів хиталися по стінах, а кроки лунали глухо, але впевнено. Ноги самі привели мене до секретної зали, де ми тренувалися з Алексом. Тут було тихо та спокійно, а навколо стояла купа зброї, що мовби чекала на мій наступний крок.

– І зовсім я не гірша за інших… – промовила я глухо, і слова відбилися від стін.

Я увімкнула простий режим голограм ворогів, який Алекс раніше показував. Взявши справжній меч, я почала тренування. Спершу все виходило жахливо: удари були неточними, ухили неефективними, дихання переривчасте. Та я згадала слова брата: емоції не найкращий помічник у бою, розум має залишатися холодним.

Я спробувала зосередитися. Закрила очі на мить і уявила спокійне озеро. Вода завжди мене заспокоювала, ще до того, як дракон передав мені силу. В уяві я плавала, розслаблено рухала руками, відчуваючи опір хвиль. Переносила цю гармонію на меч і голограми: вороги стали хвилями, які потрібно було перебороти, а не простими об’єктами агресії.

Коли я відкрила очі, удари стали точнішими, ухили — природнішими. Кожен рух підкорявся моєму тілу, і з кожною спробою я відчувала прилив впевненості. Серце калатало, але вже не від страху, а від адреналіну і захоплення.

І навіть не помітила, як за мною спостерігають. Тиша залу була особливою, коли раптом з’явився Адам. Він стояв у кутку, спостерігаючи. Його погляд був спокійний, але уважний. Я відчула його присутність — і це додало ще більше тиску.

Але тепер страх змінився на рішучість. Я відчула, що можу навчитися контролювати силу, поєднувати магію води та бойові навички. Кожен удар меча, кожен рух тіла відчувався як урок, а не як покарання.

Я тренувалася до пізньої ночі, поки тіло не втомилося, а розум не став яснішим. Кожен новий удар приносив маленьке відчуття перемоги, навіть якщо помилки все ще траплялися. Тіло навчалося, а розум поступово звикав до нових відчуттів сили.

Вийшовши з зали, я зупинилася і глибоко вдихнула. Коридори Академії здавалися тихішими, а власні кроки — впевненішими. Я відчула, що страх більше не керує мною. Я знала: завтра буде новий день, нові випробування, але тепер страх змінився на рішучість.

Я — Каталіна Варгас, обрана водним драконом. І цей шлях лише починається. Моя магія, мій меч і моя сила — лише інструменти, а справжня битва ще попереду. І я готова йти вперед, крок за кроком, удари за ударами, хвилі за хвилями.