Глава 11

Після цієї ночі тренувань я відчувала себе виснаженою, проте мені подобалося це відчуття. Адже в мене нарешті стало все виходити. Звичайно, до рівня майстерності Алекса мені ще дуже далеко, але я все ж робила певні успіхи. Моє тіло ще не звикло до таких навантажень, але ніхто і не обіцяв, що буде легко. Тому, на наступному тренуванні з Алексом мені було в рази легше. Поки тренування з іншим вчителем так і не було, адже він мав якісь свої справи. Що ж, всяка надія, що це таки може бути Делія відпала. Але зараз в мене був урок з братом. І як добре, що всі практичні заняття в мене зараз були окремо.                                                                                                                                     

Алексу вже доводилося трошки більше докладати сили в завдаванні удару. Звичайно, я не стала за один раз супер бійцем. Але найголовніше те, що мене саму це захопило. Значить, брат мав рацію, і в мені просто спить справжній воїн. Тепер прокинувся якийсь азарт, адже я мала довести хоча б собі, що я на щось здатна. Пам'ятаю як в дитинстві мені сказали, що метаморфи не вміють так добре плавати, як феї, але я вирішила довести всім зворотне. Не одразу, та в мене вийшло зайняти перше місце на конкурсі.                                                                                                                                                            

- Хто підмінив мою маленьку сестричку? - посміхнувся Алекс. - Невже ти стала робити хоч якісь успіхи. Невже магія допомогла?                                                                                                                                  

- Додаткові тренування. - чесно зізналася я. - Дракони мало сплять, так чому б не використати цей час з користю.                                                                                                                                                            

- Каталіно Варгас, невже я це чую від тебе? - розсміявся брат. - Тут би дуже знадобилися ті штуки з Землі, що можуть записувати звук. Я б потім переслухав разів п'ять, аби перевірити чи не причулося мені зараз.                                                                                                                                                   

- Дуже смішно. - фиркнула я, відбиваючи його удар.                                                                              

Так, вони були доволі слабенькі, але я вже раділа цьому. Мене не дратували власні невдачі, бо це стало хорошою можливістю чогось навчитися. Так ось що мені було потрібно, добрячий копняк. І вуаля, тепер я роблю успіхи. Може то ще Адаму подякувати? Хоча сумніваюся, що він це робив свідомо. Скоріш просто хотів вивести з себе.                                                                                                        

Через годину тренувань Алекс дозволив мені відпочити. Хотіла запротестувати, бо майже не втомилася, але розуміла, що для початку і перевантажувати себе не варто. Тому мовчки змирилася з цим. Але брата щось турбувало.                                                                                                        

- Так, і що сталося? - не витримала я.                                                                                                        

- Нічого, чому ти так вирішила? - він відводив погляд.                                                                              

- Алекс, знаєш, ти зовсім не вмієш брехати. Ніби дорослий хлопець, а так цього і не навчився. - я розсміялася. - Тому, говори.                                                                                                                      

- Ні, краще ти сама все побачиш. - потиснув плечима брат. - Але краще зараз йди до своєї кімнати.

Що ж, він заінтригував мене ще більше. Тому, швиденько перевдягнувшись, я попрямувала до себе. В інших ще зараз тренування, тому коридори на нашому поверсі були пустими. Я очікувала побачити все, що завгодно, коли відкрила двері, та не їх.                                                                                     

- Каталіно, доню. - посміхнулася мама, стискаючи мене в обіймах.                                                    

Маріанна Варгас зовсім не змінилася. Висока, струнка з завжди ідеальною фігурою. А це при тому, що вона народила двох дітей. Довге хвилясте світле волосся було зібрано в химерну зачіску, а зелені очі ніби світилися з середини. Як завжди ідеальна, вдягнена у стильний костюм, що лише підкреслював її фігуру. Я пам'ятаю, що в дитинстві дуже хотіла бути схожою на неї. Але вже що маємо. Потім прийшла черга батька обіймати мене. Вільям Варгас був дорослішою копією Алекса. Хоча, скоріш навпаки, але суть не в тому. Такий же високий та кремезний, лише його очі були темнішими. Він зовсім не виглядав на свій поважний вік, адже досі вважав себе молодим.                                                                              

- Мамо, тату, ви приїхали. - я намагалася посміхнутися, та в мене це виходило не дуже то й добре. - Щось трапилося?                                                                                                                                  

- Ні, просто ми скучили за нашою донечкою. - відповіла мама, роздивляючись мене. - Яка ти красуня. Ні, ти й раніше в нас була дуже симпатична, а тепер просто принцеса.                                                    

- Алекс нам про все розказав. - пояснив тато.                                                                                            

От же ж зрадник, я його просто придушу, коли побачу. Тому він і поспішав закінчити заняття та заховатися десь, адже батьки почнуть діставати його питаннями. Особливо про те, коли він одружиться. І байдуже, що він ще дуже молодий для цього. Вони вже хотіли онуків, певно так і проявлявся їх вік.