Глава 11

Після цієї ночі тренувань я відчувала себе виснаженою, проте водночас це виснаження дарувало дивне, майже п’янке відчуття задоволення. Кожен рух, кожен удар, кожна спроба контролювати магію давалися важко, але приносили відчуття прогресу, відчуття, що всередині мене щось змінюється, нарешті прокидається те, що дрімало роками.

Я відчувала, як поступово оживає частина мене, яку я довго намагалася ігнорувати, ховати від самої себе. І тепер, навіть коли тіло боліло, коли м’язи протестували проти кожного нового руху, я раділа. Адже в мене нарешті почало виходити.

Звичайно, до рівня майстерності Алекса мені ще було дуже далеко. Він рухався легко, невимушено, ніби кожен його крок і удар були частиною якоїсь досконалої мелодії, що звучала лише йому одній відомим ритмом. Його тіло здавалося створеним для бою, для руху, для гармонії сили та швидкості. А я — я ще тільки вчилася вплітати свої перші ноти в цю складну композицію. Але й цього було достатньо, аби відчути в собі сили, відчути, що я не стою на місці, а йду вперед.

Моє тіло ще не звикло до таких навантажень. Кожен м’яз, здавалося, волав від болю. Кожна жилка наповнювалася втомою, але й гордістю. Я бачила синці на руках, на ногах, відчувала подряпини й натертості, і замість того, щоб лякатися чи злитись, я відчувала задоволення. Це були мої сліди боротьби, мої власні знаки змін. І я знала: без цього ніяк. Ніхто й не обіцяв, що буде легко.

Наступного разу, коли ми знову вийшли з Алексом на тренувальний майданчик, я відчувала себе трохи впевненіше. Сонце тільки-но піднімалося, освітлюючи майданчик м’яким золотим світлом. Повітря було прохолодним, свіже листя на деревах шелестіло від легкого вітру, а десь далеко лунав дзвінкий сміх студентів, які поспішали на ранкові заняття.

Атмосфера була спокійна, але всередині мене вирувала буря. Я вже не та дівчина, яка вчора ледве трималася на ногах після п’яти хвилин вправ. Мої рухи були менш хаотичними, дихання — рівнішим, удари — хоч і ще невпевненими, але вже більш точними. Я відчувала, що роблю перші кроки туди, де раніше й мріяти не могла.

З іншим вчителем тренування досі не почалися. Він, мабуть, мав свої важливі справи. І вся моя надія, що ним може виявитися Делія, остаточно розтанула. Серце стислося від легкого розчарування. Я так хотіла вчитися саме в неї, хотіла відчути її підтримку, її погляд, її досвід. Але доведеться відкласти це бажання. Що ж, у мене залишався брат. І добре, що зараз практичні заняття в мене відбувалися окремо. Бо я знала: якби хтось зі сторони бачив мої перші невпевнені спроби, то точно не втримався б від сміху.

Алексу вже доводилося трохи більше докладати сили, аби його удари досягали мети. І це було несподівано приємно. Це означало, що я вже не така беззахисна, як учора. Звісно, я ще не могла назвати себе бійцем, але головне, що процес мене захоплював. У мені прокинувся азарт. Азарт, якого не було давно. Я зрозуміла: брат мав рацію. Усередині мене справді дрімав воїн. І тепер він починав прокидатися, крок за кроком, удар за ударом.

Я згадала дитинство. Тоді мені сказали, що метаморфи не вміють так добре плавати, як феї. Що ми ніколи не зможемо змагатися з ними у воді. Ці слова боляче вдарили мене тоді, ще зовсім маленьку. І я вперлася. Я вирішила довести всім зворотне. Тренувалася потайки, ночами, коли інші спали. Ковтала холодну воду, задихалася, часом навіть боялася, що більше не вирину. Але я пливла далі й далі. І врешті, хоч і не одразу, але здобула перемогу на конкурсі. Я пам’ятаю той смак — смак перемоги, коли всі дивилися на мене з подивом і повагою. Тоді я вперше відчула, що можу змінити думку інших, якщо справді буду старатися.

– Хто підмінив мою маленьку сестричку? – посміхнувся Алекс, вихоплюючи мою думку, і його очі весело заблищали. – Невже ти почала робити успіхи? Магія допомогла?

– Додаткові тренування, – чесно зізналася я, важко переводячи подих, але гордо випрямляючись. – Дракони мало сплять, так чому б не використати цей час з користю?

– Каталіно Варгас, невже я це чую від тебе? – розсміявся брат, змахнувши волосся з чола. – Якби в мене була та річ із Землі, яка записує звук, я б точно це зафіксував. Переслуховував би разів п’ять, щоб упевнитися, що мені не почулося. Ще й показував би всім.

– Дуже смішно, – фиркнула я, відбиваючи його черговий удар і навіть на мить відчувши задоволення від власної швидкої реакції.

Його випади були слабші, ніж зазвичай, але я навіть цьому раділа. Бо тепер я відчувала, що можу відповідати, що не відстаю. Мене більше не дратували власні помилки — кожна невдача ставала підказкою, кожен промах — уроком. Я зрозуміла, що мені був потрібен цей поштовх, і тепер усе йшло інакше. Можливо, навіть Адаму варто подякувати. Хоча він точно не хотів мені допомогти — він просто прагнув вивести мене з себе. Та, виходить, зробив послугу.

Минуло близько години. Алекс нарешті зупинився й дозволив мені перепочити. Я вже відкрила рота, щоб заперечити, адже відчувала сили тренуватися ще, але зупинилася. Я знала: краще поступово. Перевантажувати тіло на старті — не найкраща ідея.

Тому слухняно сідаю відпочити. Вітер торкнувся мого обличчя, я вдихнула на повні груди запах сирої трави і металу від тренувальних мечів. І тоді помітила: брата щось турбує. Він став замисленим, час від часу відводив погляд, ніби не міг зважитися щось сказати.

– Так, і що сталося? – не витримала я, нахилившись до нього.

– Нічого, – відказав він занадто швидко. Його голос прозвучав неприродньо рівно. – Чому ти так вирішила?

– Алекс, – я пирснула сміхом. – Ти зовсім не вмієш брехати. Ніби дорослий чоловік, а досі цього не навчився. Давай, викладай.

Він на мить знітився, потім потиснув плечима. Його очі уникали моїх, а це було для нього нехарактерно. Значить це щось серйозне і мені захочеться придушити хлопця.

– Ні, краще ти сама все побачиш, - врешті сказав Алекс. – Іди зараз до своєї кімнати.

Його слова лише розпалили мою цікавість. Щось він від мене приховує, і тепер я мала з’ясувати, що саме. Серце закалатало швидше. Я швидко перевдягнулася в легший одяг і попрямувала до себе.