Делія

Шкода, що ця вечірка проходила лише для нашого курсу. Насправді, я б зовсім не мала нічого проти побачити тут студентів з інших факультетів, познайомитися з новими людьми, послухати цікаві історії й, можливо, навіть відкрити для себе щось несподіване. Але, як завжди, керівництво вирішило інакше: лише ми, лише наш курс, і нічого зайвого. Усі вбрані хто як зумів, музика лунає голосно, у повітрі пахне солодким вином і трохи підгорілими закусками, хтось уже сміється надто голосно, а комусь від шуму паморочиться голова.

Я ж мала всього одне бажання: бачити тут тільки одного хлопця. І більше нікого. Мені здавалося, що вся ця вечірка втрачає сенс, якщо його немає серед натовпу. Що будь-які танці, будь-які розмови й навіть компліменти інших — лише фон, не більше. Усі ці декорації світу могли зникнути, і я б цього навіть не помітила, якби поруч виявився він. Але… він, як завжди, тримався осторонь. І навіть коли з’явився, то зовсім не звертав на мене уваги.

Та цього разу Томас прийшов. І не просто прийшов — він сидів поряд із Каталіною, нахилившись до неї так близько, що їхні плечі ледь не торкалися. Він щось їй говорив, і вона слухала уважно, час від часу сміючись тихим дзвінким сміхом. А він — він посміхався їй у відповідь. Легко, тепло, як ніколи раніше. І ця посмішка різала мене по-живому.

Я відчувала, як у грудях розгоряється дивне, колюче відчуття. Щось між образою і роздратуванням, між ревнощами і болем. Адже я добре знала: Каталіна завжди була гарною дівчиною. Нехай вона довго ховалася за простим одягом, розпатланим волоссям і небажанням виглядати інакше, але в ній жила краса, яку достатньо було лише трохи розбудити. І тепер це сталося — нехай навіть завдяки дракону, що дав їй нову силу і впевненість у собі. Я була справді рада за неї, бо знала, що вона мріяла про це чи не з першого дня нашого знайомства, а може навіть усе життя.

Я хотіла, щоб вона знайшла своє щастя, щоб зустріла когось, хто оцінить її доброту й ніжність, хто побачить у ній більше, ніж просто чарівну оболонку. Але чому саме Томас? Чому він?

Бо я сама була закохана в нього ще з першого курсу. З тієї самої миті, як ми вперше зустрілися на лекції, коли він, такий серйозний і зосереджений, відповідав викладачеві так упевнено, наче знав більше за нас усіх. Тоді й почалося моє невидиме суперництво з усіма дівчатами довкола. Але Томас ніби й не бачив нікого. Його погляд був спокійним, відстороненим, він говорив рівно, ввічливо, і тримав дистанцію. Навіть зараз, на третьому курсі Академії Метаморфів, він залишався тим самим: без друзів, без зайвих знайомств, лише ввічливі слова і обережна стриманість.

Та це мене не зупиняло. Навпаки, я ще дужче тягнулася до нього, навіть якщо це виглядало безглуздо. Можливо, я просто вірила, що за його холодною стіною є щось більше, щось, чого він нікому не показує. І тепер я бачила, як він усміхається Каталіні. Їй — не мені. І це різало, мов лезо.

Від образи сльози самі напрошувалися в очі, та я зціпила зуби й стримала їх. Ні, я не могла дозволити собі слабкості. У мене була репутація, якою я дорожила. Сильна, впевнена, завжди з рівною спиною і твердим поглядом — такою мене бачили інші, і такою я мала залишатися. Тому я вдихнула глибше, відвернулася і змусила себе зосередитися на іншому.

Я повернулася до Олівера, що щось жваво розповідав мені, розмахуючи руками й мало не зачіпаючи сусідній стіл. Він був милим хлопцем, хоч і занадто балакучим. Йому подобалася одна другокурсниця з іншого факультету, і він міг говорити про неї годинами, описуючи найдрібніші деталі: колір її сукні, вираз її обличчя, навіть сміх, який, на його думку, був «абсолютно унікальним». Я слухала, киваючи, але з кожним його словом відчувала, як усередині наростає втому. Його активність іноді починала дратувати, хоч я й намагалася цього не показати.

Я трималася за цю розмову, ніби за рятівну соломинку, бо інакше знову дивилася б на Томаса. І від того мені стало б тільки гірше. Я б і далі так сумувала й ховала свої емоції за ввічливою посмішкою, якби раптом зовсім знайомий голос не пролунав у мене за спиною. Він був низьким, теплим і впізнаваним до болю.

– Доброго вечора, Деліє. Чи не проти ти потанцювати зі мною?