Глава 4

Заходити в аудиторію було неабияк страшно. Здавалося, що двері переді мною не просто дерев’яні, а важкі, як брама до невідомості, за якою мене чекали десятки докірливих поглядів. Хоч зовнішньо я й змінилася до невпізнання, та всередині лишалася все тією ж невдахою, якою була ще вчора. Нова зачіска, сяйливі очі, підтягнуте тіло — усе це було лише красивою обгорткою. А що робити з тим клубком страхів, невпевненості й постійного відчуття, що я зайва?

І як я мала пояснити все іншим? Як узагалі можна пояснити те, що я сама досі насилу розуміла? Якщо вірити дракону, то в Академії було ще четверо таких, як я, — людей, які отримали сутність драконів. Вони могли мене зрозуміти, прийняти, навіть навчити. Але ж не решта студентів, звичайних, що дивилися на світ раціонально й не вірили в казки. Для них моя історія звучала б як маячня.

Треба було спитати в Алекса, що я маю сказати своїм одногрупникам. Та, звісно ж, я цього не зробила. Як завжди: коли треба було підготуватися, я відкладала. А тепер залишалася сам-на-сам зі своїм страхом.

Я намагалася себе переконати. Ну що, Кет, зовнішність у тебе тепер інша. Ніхто й не здогадається, що всередині ти — та сама дівчина, яка ледве здавала іспити й вічно падала на тренуваннях. Але переконання не спрацьовувало. У грудях калатало серце, руки тремтіли, а ноги буквально приросли до підлоги в коридорі.

Можливо, я й відчувала себе трохи сильнішою, ніж учора, тіло слухалося краще, але внутрішні комплекси нікуди не поділися. А ще мене мучило питання: чи можу я якось контролювати зміни у своїй зовнішності? Чи завжди тепер буду виглядати такою «ідеальною»? Сотні питань крутилися в голові, однак відповідей не було. Ніхто не розкаже, як воно працює. Лише я сама можу перевірити це на практиці.

Та зараз у мене було інше завдання — увійти до аудиторії. Таке просте, на перший погляд. Але саме з цим у мене завжди були проблеми. Я й раніше ненавиділа ці моменти, коли всі дивляться на тебе, а тепер — тим паче. Адже тепер дивитися було на що. І це мене лякало ще більше. Але дзвінок ось-ось пролунав, і я не могла стояти під дверима вічність. Глибокий вдих. Ще один. І все-таки я наважилася — обережно відчинила двері й ступила всередину.

У ту ж мить дев’ятнадцять здивованих пар очей звернулися на мене. Я відчула їхні погляди фізично, наче сотні голочок впивалися в шкіру. В горлі пересохло. Хотілося лише розвернутися й утекти, зникнути, провалитися крізь землю.

У повітрі повис шурхіт перешіптувань. Хтось прикрив рота долонею, хтось нахилився до сусіда, щоб обговорити побачене. Я ж, опустивши очі, майже навмання попрямувала до найдальшої парти. Там на мене вже чекала Делія.

Дівчина сиділа рівно, спокійно, навіть з легкою посмішкою, наче нічого незвичного й не сталося. Це мене вразило: як можна так байдуже реагувати? Я чекала здивування, шоку, питань, а вона лише злегка підняла брову, коли я сіла поруч.

Перешіптування в аудиторії не стихли навіть тоді, коли викладач почав лекцію. Та й він, здається, вже давно звик до того, що студенти завжди знаходять привід для балачок. Я ж сиділа, відчуваючи себе на гарячій сковорідці. Кожен шепіт здавався мені образливим, кожен погляд — зневажливим.

— Досить нервуватися, — тихо сказала Делія, нахиляючись до мене. — Ти гарно виглядаєш. Це і є твоя справжня сутність, дракон лише її проявив.

— Ти звідки знаєш? — я здивовано глянула на неї.

— Все дуже просто, — вона злегка знизала плечима. — Ми ще зустрінемося на більш цікавих заняттях. Там ти сама все зрозумієш. Правда, зі мною це сталося ще сім років тому.

Я розкрила рота, щоб щось запитати, але вона випередила. Делія взагалі завжди любила швидко розставляти себе по своїх місцях. Це мені в ній і подобалось.

— І не переймайся через решту. Твій брат уже все пояснив групі, - дівчина посміхнулась. – Сказав, що на озері тебе зачепило якимось дивним закляттям, тому й зовнішність змінилася. Вони обговорюють лише, як ти тепер виглядаєш. Зайвих питань не буде.

Я відчула полегшення. Алекс, як завжди, подбав про мене. Вчасно прикрив, врятував від шквалу незручних запитань. Треба буде подякувати йому. А от інша думка засіла в голові. Чи не тому Делія завжди виглядала так привабливо, що їй теж дістався дракон? Можливо, її краса — не просто даність, а результат тієї самої сутності. Хотілося запитати, але я стрималася. Занадто прямолінійно. І в будь-якому разі, ще буде час дізнатися, яка сила в неї.

До кінця уроку вона більше нічого мені не сказала. І навіть після занять трималася відсторонено. Я вже почала думати, що вона образилася. Може, через те, що тепер увага групи була прикута не лише до неї.

Але в бойових мистецтвах я все одно лишалася слабкою. Хоч бігати стало легше, витривалості додалося, але відчуття своєї недосвідченості нікуди не зникло. Що з того, що я можу пробігти довше, якщо все одно не встигаю за ударами супротивника?

Після занять хлопці знову ганяли м’яча на полі. А ми з дівчатами сиділи на траві й спостерігали. Делія поруч мовчала, й це починало мене дратувати.

— Слухай, я щось не так зробила? — нарешті запитала я.

— Ти це про що? — здивовано перепитала вона.

— Ну… ти цілий день майже не говориш зі мною, - сказала я. – З того часу, як я… ну, сама знаєш. Ото я й думаю, може, ти образилася?

Вона спершу здивовано глянула на мене, а тоді голосно розсміялася. На нас відразу обернувся викладач із суворим поглядом, але Делія лише прикрила рота долонею й відвернулася, щоб не вибухнути ще сильніше. Я ж сиділа, не розуміючи, що тут смішного.

— Кет, ти просто неймовірна, знаєш це? — сказала вона крізь сміх. — Як я можу образитися на свою найкращу подругу за те, що на неї почали звертати увагу? Це ж чудово! Тепер ми з тобою вдвох будемо розбивати серця.

— Серця? — я скептично підняла брову.

— А їх в Академії дуже багато, — підморгнула вона. — Просто я… — вона на мить зам’ялася. — Не знаю, чи ти захочеш і далі дружити зі мною. Тепер, коли ти стала гарною, будь-хто зверне на тебе увагу. Навіщо тобі я?