Глава 4

Заходити в аудиторію було неабияк страшно, адже хоч зовнішньо я і змінилася, та всередині лишалася все тією ж невдахою. Та і як іншим це все пояснити? Якщо вірити тому дракону, то на моєму курсі є ще четверо таких самих метаморфів. І от вони здатні мене зрозуміти, проте не інші. Треба було спитати в Алекса, що я маю сказати своїм одногрупником.                                                                                 

І якщо зовнішньо я і змінилася, то все ще відчувала себе тою ж невдахою, якою була вчора. Мені здається, що це ніщо не здатне змінити. Можливо я і відчуваю себе більш сильною чи впевненішою, але це ж не залежить від мого бажання. До того ж я досі не знаю як це все працює, чи можу я змінити якось свою зовнішність. Сотні питань були в моїй голові, і крім мене на них ніхто не дасть відповіді. А це значить, що я маю все перевірити сама.                                                                                                

Та зараз мене турбувало зовсім інше питання. Я маю набратися сміливості та увійти до аудиторії. І от з цим в мене завжди були проблеми. Хоч я і бойовий метаморф, та всього боюся до жуті. Але за кілька хвилин має початися урок, тому я просто зобов'язана зробити це. Та й не стояти ж мені тут цілий день. Тому, все-таки знайшовши крихти сміливості в собі, я відчинила двері та увійшла. Одразу ж дев'ятнадцять здивованих пар очей дивилися на мене. А я ж зараз хотіла лише просто швидше зникнути, аби не пояснювати нічого.                                                                                                            

Почувши перешіптування, я попрямувала до найдальшого місця, де ми й сидимо з Делією. Дівчина ж удавала, ніби нічого не сталося, що мене вже неабияк здивувало. Перешіптування ж не зникли, коли викладач почав свою лекцію. Що ж, це для нього і не новина. А я ж відчувала себе дуже незручно. Мені хотілося провалитися крізь землю.                                                                                                            

- Досить нервуватися. - посміхнулася Делія. - Ти дуже гарно виглядаєш. Дракон постарався, аби твоє бажання втілилося.                                                                                                                                       

- Ти звідки знаєш? - здивувалася я.                                                                                                            

- Все дуже просто, ми з тобою зустрінемося на тих заняттях. Правда зі мною це сталося ще сім років тому. - подруга потиснула плечима. - За інших не хвилюйся, твій брат вже сказав всім, що там на озері в тебе просто влучило закляття. І вони зараз обговорюють твій зовнішній вигляд, проте зайвих питань не задаватимуть.                                                                                                                                       

Так все-таки Алекс потурбувався про це. Треба буде обов'язково сказати йому дякую. А от мене почала цікавити одна думка. А чи не тому Делія виглядає так, бо їй дракон віддав сутність? Але і спитати буде вже якось не гарно. Та й треба дізнатися, яка саме сила в неї. Думаю, на це в мене ще точно буде час, адже ми матимемо спільне тренування.                                                                                                     

Але решту уроку, як і дня, вона мені більше не сказала ні слова. Можливо, Делія просто образилася, що зараз не вся увага прикована до неї. Тепер в неї з'явилася конкурентка у групі. Але точно, що не в бойових мистецтвах. Я все ще була безнадійна, бо відчувала це. Але тепер було легше бігати та витримувати фізичні навантаження. Здається, що якщо я буду практикуватися, то досягну в цьому більших успіхів. Цього разу хлопці знову грали в ту дивну гру, а ми ж просто сиділи біля поля на траві. Делія досі зі мною не розмовляла, і це починало неабияк дратувати.                                        

- Слухай, я щось не так зробила? - врешті запитала її я.                                                                       

- Ти це про що? - не зрозуміла подруга.                                                                                                 

- Ну, ти весь день зі мною не говориш. З того самого часу, як я... - чомусь я запнулася на цій фразі. - Сама знаєш. Ото я і думаю, що може ти за щось образилася.                                                      

Це змусило Делію голосно розсміятися, за що вона заробила суворий погляд від викладача. А от я не поділяла її веселощів.                                                                                                                              

- Кет, ти просто неймовірна, знаєш про це? - жартує чи що? - Як я могла образитися на свою найкращу подругу за те, що на неї почали звертати увагу? Це ж просто чудово. Тепер ми з тобою вдвох будемо розбивати серця. А їх в цій Академії дуже багато. Я просто... - на якусь мить Делія задумалася. - Не знаю, чи ти захочеш далі зі мною дружити. Тепер, коли ти стала гарною, то будь-хто зверне на тебе увагу.                                                                                                                                                                  

Ну, я проігнорую це її уточнення. Насправді це так мило, що вона переживає за нашу дружбу. Але я взяла її за руку, аби трохи підтримати.                                                                                                        

- Послухай, друзів так швидко не кидають. Справжніх друзів. А ти хоч і не наймиліше створіння з усіх, кого я знаю, проте все ж моя найкраща подруга. І повір, це ніщо не змінить. - посміхнулася я.             

В той же момент я ніби відчула, як щось летить до мене. Тому інстинктивно виставила руку в бік, спіймавши щось. Обернувшись, я побачила, що в моїй руці був м'яч. Тобто лише доля секунди відділяла мене від удару в голову. Здивовано на це дивилися не лише я, а й Делія, вчитель та деякі мої одногрупники. А я ще ж досі не могла отямитися. Невже це щойно зробила я?