Алекс

Нарешті це сталося. Останній водний дракон обрав собі наступника. І я б ніколи не міг подумати, що цим наступником стане моя менша сестра. Вона ж то точно не підходить на роль воїна. Вона завжди була тихою, трохи відстороненою від усіх цих наших баталій, більше жила у своєму світі, ніж у жорсткій реальності, де кожен день може стати останнім. І тим дивніше було усвідомлювати, що саме її дракон визнaв гідною.

Я чесно намагався зробити з неї героя. Не раз і не двічі. Спочатку влаштував її на факультет бойових метаморфів, хоча вона сама б ніколи туди не пішла. Вона тоді стояла перед дверима Академії, затиснувши в руках книги, і виглядала так, ніби ось-ось розплачеться. Я обіцяв їй, що допоможу, що не кину. Я підтримував її, аби вона переходила на наступний курс, розбирав з нею завдання ночами, змушував тренуватися, коли їй хотілося втекти в бібліотеку чи просто сісти на підвіконня і вдивлятися в далекі хвилі. Але все було марно. Вона здавалася слабкою, надто м’якою для цього світу. І коли я вже втратив усіляку надію, мені повідомили те, чого я й уявити не міг: дракон обрав її.

Не довго думаючи, я відвів її на озеро, бо саме там мало відбутися справжнє злиття. Озеро завжди було особливим місцем: вода там спокійна, прозора, глибока, з віддзеркаленням неба так чисто, ніби дивишся в інший світ. І все відбулося — без зайвих слів, без пояснень.

Я штовхнув Каталіну у воду, і тоді над її головою здійнялися хвилі, засяяли іскри, а з темної глибини на мить проступила величезна постать з лускою, що світилася сріблом. Вода прийняла її, а разом із тим — і дракон. Та ми досі не знаємо, наскільки сильною вона буде. Цей зв’язок лише починав пробуджуватися. З однієї сторони, я дуже переживав за неї, адже це неабияк небезпечно: будь-який вибір дракона завжди тягнув за собою випробування.

Батьки ж підтримували цю справу. Для них це було майже святом. Адже в нашій родині драконів не було вже дуже давно — настільки давно, що старші навіть соромилися згадувати про це в колі союзників. І ось тепер випала така можливість: не просто повернути забуту велич, а й прославити ім’я ще більше.

Вони бачили в цьому шанс, майже подарунок долі. І я розумів, що вони нас люблять, але якось по-своєму. У їхньому баченні любов — це не теплі обійми чи захист, а гордість за кров, за родину, за те, що твоє ім’я звучить голосніше від інших.

Але для мене було інакше. Я не міг дозволити собі дивитися на все через призму вигоди. Каталіна для мене завжди була не символом, не титулом, не шансом прославитися. Вона була моєю молодшою сестрою. І я вирішив особисто зайнятися її підготовкою. Я мусив бути впевненим, що вона в безпеці й може себе захистити. Для мене саме це було головним. Не медалі, не схвалення Ради, не стародавні легенди — тільки її життя.

Я бачив, як вона дивиться на мене, коли я кажу, що ми почнемо тренування з самого ранку. У її погляді змішувалося стільки всього: і страх, і нерішучість, і водночас якась глибока рішучість, яку вона, мабуть, і сама не усвідомлювала. Її плечі ще надто тендітні для важких ударів, руки ще не тримали справжньої зброї впевнено, а серце ще не знало, як воно стискається в бою. Та все це можна змінити. Все це я зможу виправити.

Вона не відправиться на жодне самостійне завдання, доки я не буду впевнений у ній повністю. І мені байдуже, що скаже Рада на це. Вони можуть називати мене впертим, надто обережним, навіть боягузом — але я не дозволю, щоб мою сестру використали як розмінну монету в їхніх нескінченних суперечках. Каталіна ніколи не стане жертвою чужих амбіцій.

Та попри це, майстерність із такими новими силами не завадить. Бо світ уже дивиться на неї — і не всі ці погляди доброзичливі. Дракон приніс їй не лише дар, а й тягар. Кожна істота, кожен стародавній рід, кожен ворог, що спить і чекає свого часу, може побачити в ній загрозу. І тоді…

Занадто багато ворогів може бути в дракона…