Глава 3

Мені здавалося, що я померла. Той дракон вирішив, що я не гідна його сили, і просто прибив там по-тихому, навіть не залишивши мені шансу. А Алекс… або був його співучасником, або просто не встиг мене врятувати. Хоча, знаючи мого брата, він точно щось приховував від мене. Інакше чому він так наполягав, щоб саме я пішла з ним до того озера? Я не герой, не відмінниця бойового факультету, не блискуча воїтелька, я навіть меч тримаю криво. То чому саме я?

Я так розумію, ця істота сказала моєму брату, що хоче передати силу, і тому я маю прийти до неї. Саме він привів мене туди, хоч і робив вигляд, що виконує наказ ректора. Та ні, тут було щось більше. Ось так я й опинилася на тому озері, а тепер… тепер я померла. Принаймні, мені так здавалося.

Навколо була непроглядна темрява. Вона тиснула з усіх боків, поглинала мене, наче я опинилася не просто у воді чи в безповітряному просторі, а десь у прірві, де ні початку, ні кінця. Мені хотілося кричати, але навіть звук кудись зникав. Тільки власні думки дзвеніли в голові. Я не знала, скільки часу так провела: секунду, хвилину, а може й вічність.

Та поступово почала відчувати щось нове. Спочатку я змогла поворухнути ногою — повільно, ніби вона належала не мені. Потім з’явилося відчуття у руках, в грудях, в пальцях. З кожним подихом тіло поверталося до мене. Я зосередилася, і нарешті вдалося відкрити очі.

Що ж, я у своїй кімнаті. І це вже було зовсім непогано. Звичайна кімната студентки Академії, мої книги розкидані по столу, на підлозі — пара невипраних речей, які я обіцяла собі колись прибрати, біля ліжка — мій старий меч, який завжди здавався чужим у моїх руках. Вікно відкрите, і вечірнє сонце заливає простір теплим сяйвом. Навіть знайомий запах — трохи пилюки, трохи свіжих квітів із саду під вікном. Я вдома, а не на дні озера з драконом.

Поряд сидів стурбований Алекс. Він дивився на мене так, ніби я щойно повернулася з того світу. Його обличчя завжди здавалося спокійним, врівноваженим, навіть холодним, але зараз я бачила — він хвилювався. І, щойно я змогла сісти, він підтримав мене за плечі. Я ж, згадавши обіцянку, одразу потягнулася й вдарила його кулаком по спині. Треба ж виконувати свої слова.

— Ауч, — скривився він. — Ти тепер контролюй трохи свою силу.

— Тепер? — перепитала я, ще не розуміючи.

Спогади поверталися повільно, немов хтось перегортав сторінки книги в моїй голові. Озеро. Холодна вода. Величезні крила, блискуча синя луска. Дракон. Її голос. Передача сутності. Синє сяйво, яке розривало мене зсередини. І темрява.

Я зустрілася з драконом. І вона передала мені свою магію, аби я… боролася зі злом? Це звучало настільки пафосно й нереально, що від спогадів мене мало не розсмішило. Я — борець зі злом? Та я ж навіть зі своїм відображенням у дзеркалі не завжди могла впоратися.

— Що ти пам’ятаєш? — тихо запитав Алекс, нахилившись до мене.

— Пам’ятаю, як тонула, — почала я повільно. — А потім зустріла водного дракона. Вона сказала мені, що є останньою зі свого виду і втомилася боротися. Тому й передає мені сутність, — я потерла перенісся, намагаючись усвідомити сказане. — А ще вона сказала, що я зможу перетворюватися на дракона та контролювати стихію води.

— Не тільки це, — серйозно відповів брат. — Тепер ти сильніша, швидша, в тебе в рази покращилася реакція, органи відчуттів, навіть м’язи і кістки стали витривалішими. І, — він зробив паузу. — Змінилася трохи зовнішність.

— Зовнішність? — насторожилася я.

— Ти ж відчуваєш, що світ ніби став інакшим? — він дивився пильно. — Кольори яскравіші, звуки чіткіші, навіть серце б’ється інакше. Ну, можливо, на це знадобиться час. Але головне — це все правда. Ми довгий час вважали, що дракони давно зникли. Поки не стався перший випадок зі студентом Академії. Потім виявилося, що таких ще троє. Ми навчаємо їх контролювати здібності, використовувати силу на благо. І тепер ти — одна з них.

Я втупилася в нього, намагаючись осмислити почуте. Для мене це все звучала ніби якась казка. Хоча в нашому світі я би не мала чомусь дивуватись.

— Просто чудово, — пробурмотіла я. — Чекай. — І раптом мені в голову прийшло. — А скільки ж видів драконів?

— Всього існувало шість: вогняний, повітряний, льодяний, земляний, водний та найрідкісніший — чорний. І зараз у нас, разом із тобою, п’ять видів. Проте чорні давно вимерли, хоч і були найсмертоноснішими, — Алекс ледь посміхнувся. — Я мав тебе привести до неї, бо це була твоя доля. Правда, ми ще не знаємо, як проявиться твоя особливість при використанні сили.

— Особливість? У сенсі — в мене виросте третя рука? — спробувала я пожартувати.

— Хм, не знаю, — він знизав плечима. — Може просто зміниться колір очей чи з’являться якісь інші дрібні ознаки.

В мене реально почала боліти голова від потоку цієї інформації. Я — звичайна невдаха, яка ледве переходить на наступний курс. Яка боїться власної тіні і тікає від будь-якої небезпеки. І тепер я маю силу дракона? Це ж смішно. Але потім я згадала ще його слова.

— Стоп. Які саме зміни в зовнішності? — підозріло запитала я.

— Це може тебе шокувати, але… — почав він.

Я не дослухала. Ривком піднялася і кинулася до дзеркала. І мало не втратила дар мови. На мене дивилася незнайомка. Хоча… це була я. Моє колись тьмяне волосся тепер спадало м’якими хвилями, ніби його щойно укладали майстри. Блакитні очі світилися зсередини, ніби в них запалили крихітні зірки. Обличчя стало ніжнішим, риси — гармонійнішими, навіть ямочки на щоках проявилися, про які я ніколи не здогадувалася. А тіло… довгі стрункі ноги, худорлява, підтягнута фігура з усіма правильними вигинами.

Я завжди вважала себе сірою мишею. А тепер у дзеркалі стояла дівчина, яка могла би затьмарити будь-кого. Я торкнулася щоки — відображення повторило рух. Це справді була я.

— Сутність дракона не змінює насправді твою зовнішність, — пояснив Алекс. — Вона лише показує тебе справжню.

Я ще раз глянула на себе — і не знала, радіти чи лякатися. З одного боку це не зовсім заслужено, бо за мене все зробила магія. А можливо Алекс має рацію, і я такою завжди була. Просто ніколи не помічала.