Глава 2

От і знову я опинилася в кабінеті декана бойового факультету. Не любила я це місце, адже воно скоріш нагадувало якийсь музей зброї різних народів та світів. А ще купа трофеїв попередніх власників, якими вони так пишалися. От тільки дивитися на ці голови різноманітних тварин я не могла, адже вони колись були живими. Ходять легенди, що це вороги Академії, яких раніше перемогли та залишили собі таку от згадку. Але Алексу тут подобалося. Ще б, він відчував себе як вдома. Мама розказувала, що колись і в нас вдома всі кімнати були оформлені в такому стилі. Та все ж їй вдалося вмовити батька, і в більшості випадків дизайн переробили.                                                                                                            

Зараз брат сидів у своєму кріслі та не зводив з мене пронизливого погляду. Він виглядав молодшим, ніж є насправді. І це не дивно, адже метаморфи здатні доживати до трьохсот років. Для прикладу, моєму татові зараз двісті тридцять шість, а мама молодша за нього на дванадцять років. І все ж ми з ним були досить схожі. От тільки його очі більше нагадували теплий шоколад, а волосся виглядало в рази краще. Ще й він в лотереї долі виграв собі високий зріст та хорошу фігуру. А от я...                       

- Так, і чим ти будеш катувати мене цього разу? - спитала я, взявши печиво з його столу. - Кажу одразу, я не хочу знову лазити по горах. Мені вистачило цього на минулому тижні.                                                

- Ми йдемо зовсім в інше місце, Каталіно. - м'яко сказав Алекс. - На кордоні Академії в Безкрайньому Озері часто бачать якусь невідому істоту. Вона не завдає ніякої шкоди, проте ми не знаємо, що буде далі. Ректор попросив перевірити мене, і взяти когось з учнів.                                 

- То може ти візьмеш Адама чи Делію? Вони для цього більше підходять. - знизувати плечима я.         

- Ні, зі мною йдеш ти. Я так вирішив, тому за годину чекатиму тебе біля західного виходу. Вдягни щось просте, а з собою візьми меч, може знадобитися.                                                                                      

І він просто повернувся до своїх паперів, удаючи, що мене тут навіть немає. Як мене дратує ось таке його ставлення. А може я не хочу? Чи він вирішив вбити свою молодшу сестричку, аби вона не ганьбила родину? Та ні, якби там було настільки небезпечно, він би ніколи не змусив мене йти. Тому, доведеться це зробити.                                                                                                                               

***                                                                                                                                                                  

До озера ми добралися досить швидко та й без жодних пригод, що дивно для нашої Академії. А я ж все хвилювалася. А раптом цей монстр накинеться на нас? Тоді доведеться швиденько тікати. Так, це єдине, що я вміла добре робити. Як казав єдиний мій улюблений викладач, варто оцінити свої можливості та шанси на перемогу. Якщо вони нульові, то краще тікати. А в мене вони завжди йшли ще й в мінус. Ще й меч незручно давив на ногу. Та Алексу, здавалося було байдуже на моє скиглення. Він чітко вирішив зробити з мене справжнього воїна.                                                                                      

І згодом ми опинилися на місці. Я б оцінила красу цього місця, якби мене не так сильно все дратувало. Але тут і справді було неймовірно. В сутінках це озеро виглядало таємниче, проте я не помітила тут зовсім нічого. Та й звірині інстинкти в мене мовчали. Хоча, може просто вони мене підводили.            

- І що тепер? Ми маємо чекати? - не зрозуміла я.                                                                                       

- Ні, сестричко. В нас інші плани. - посміхнувся Алекс, штовхнувши у воду.                                            

Від шоку я навіть забула як правильно плавати, а лише борсалася у воді, відчайдушно хапаючи повітря. Ні, ну він точно вирішив мене втопити.                                                                                 

- Кет, я хочу якнайкраще для тебе. Мені повідомили, що саме ти маєш прийти сюди. - посміхнувся братик. - До того ж це не принесе тобі жодної шкоди.                                                                        

Я відчула, як навколо мене почала пінитися вода, затягуючи мене все сильніше у свої тенета. В мене вже зовсім не лишилося сил боротися, тому я просто змирилися зі смертю. Але далі сталося те, чого я зовсім не очікувала. Вода не наповнила мої легені, і я могла цілком нормально дихати. Наважившись відкрити очі, я зрозуміла, що знаходжуся на дні. Яке на диво глибоке озеро. Та те, що я побачила далі, налякало мене ще сильніше. Переді мною стояв величезний синій дракон, що дивився на мене незвичайно мудрими очима. І як він тільки помістився тут? Найбільше ж мене лякали його кігті та гострі зуби. Але маю визнати, що він дуже гарний.                                                                                                  

- Ну, по-перше, я вона. - промовила істота. - І не треба мене лякатися, я не зашкоджу тобі.             

То вона ще й мої думки читає? Прекрасно, Каталіно, ти вляпалася по повній. Якщо виберуся, подякую обов'язково Алексу. Кулаком по спині подякую. Ну і навіщо я тут?                                                      

- Ти можеш говорити, ми не під водою. Скажімо так, це інший вимір. - дракон мені посміхається? - Ти колись чула про передачу сутності? Думаю ні, адже це вже дуже давно вважається легендою. Та й здатні на таке лише дракони, які зараз майже вимерли. Я останній представник водного виду. Але я вже стара, і не можу боротися за цей світ. Тепер твоя черга.                                                                      

- Моя? - я розсміялася. - Я невдаха, що власної тіні боїться. Та я битися зовсім не вмію, а зараз маю стати величним особливим героєм?