Глава 2

От і знову я опинилася в кабінеті декана бойового факультету. Не любила я це місце, адже воно скоріш нагадувало якийсь музей зброї різних народів та світів, ніж робочий кабінет. Полички й вітрини були заставлені мечами, кинджалами, списи з різьбленими держалами, щити з гербами далеких земель, а ще невідомі мені артефакти, які, мабуть, мали якусь велику цінність.

Деякі з них віддавали ледь відчутним магічним світлом, і здавалося, що вони ось-ось оживуть у руках господаря. На стінах висіли прапори з символами факультету та старовинні карти битв, де червоними рисками позначали рух військ.

Але найбільше відрази в мене викликали так звані трофеї — голови різноманітних тварин, висушені й закріплені на дерев’яних підставках. Вони дивилися на мене мертвими скляними очима, і від того по спині пробігав холодок. Уявити, що колись ці істоти дихали, бігали, боролися за життя, а тепер стали прикрасою стін, було надто важко.

Ходили легенди, що це не просто дикі тварини, а вороги Академії, істоти, які нападали на наш світ і яких перемогли попередні власники кабінету. Вважалося, що ці голови — символ перемоги й сили. Та для мене вони були нагадуванням про смерть, і від цього місця хотілося втекти.

Алекс, на відміну від мене, тут почувався як удома. Ще б пак — усе це відповідало його характеру. Йому завжди подобалося нагадування про бої, про подвиги, про те, що він сильніший за інших. Мама колись розповідала, що в нашому родинному домі теж колись було щось подібне. Усі кімнати були завішані зброєю та трофеями. Але їй вдалося вмовити батька змінити інтер’єр: замість голов і списів з’явилися килими, картини, книги й м’які меблі. Інакше, як вона казала, їй було б неможливо жити серед того постійного нагадування про битви.

Зараз брат сидів у своєму великому кріслі, оббитому темною шкірою, й дивився на мене тим самим пронизливим поглядом, який він використовував і як декан, і як старший брат. У ньому було щось таке, що змушувало навіть найдосвідченіших студентів нервувати. Його обличчя виглядало спокійним, але за цією спокоєм завжди крилася якась прихована сила, яку він умів показати в будь-який момент.

Він здавався молодшим, ніж був насправді. І це було не дивно: метаморфи живуть довше за людей і старіють повільніше. Їхнє тіло зберігає силу й красу. Для прикладу, нашому татові вже двісті тридцять шість років, і він досі виглядав доволі міцним чоловіком. Мама була молодша за нього всього на дванадцять років, але й вона мала вигляд жінки в розквіті сил.

Ми з Алексом справді були схожі, хоча ця схожість більше впадала в очі іншим, ніж мені. У нього очі кольору теплого шоколаду, а в мене — темні, майже чорні, які постійно здавалися сердитими чи втомленими. Його волосся завжди лягало рівними пасмами, а моє жило власним життям, крутилося хвильками, які неможливо було приборкати. Він високий, стрункий, справжній воїн. А я… я завжди виглядала тлом на його фоні.

— Так, і чим ти будеш катувати мене цього разу? — спитала я, намагаючись здаватися спокійною, хоча серце калатало. Взяла з його столу печиво й зробила вигляд, що мені байдуже, чого він від мене хоче. — Кажу одразу, я не хочу знову лазити по горах. Мені вистачило цього на минулому тижні. Ледь руки-ноги не переламала.

— Ми йдемо зовсім в інше місце, Каталіно, — м’яко сказав Алекс, але я відчувала в його голосі ту твердість, від якої сперечатися не мало сенсу. — На кордоні Академії, в Безкрайньому Озері, останнім часом часто бачать якусь невідому істоту. Вона не завдає шкоди, але ми не знаємо, що буде далі. Ректор попросив мене перевірити ситуацію й взяти з собою когось із учнів.

— То, може, ти візьмеш Адама чи Делію? Вони для цього більше підходять, — знизала я плечима, намагаючись приховати паніку.

— Ні, зі мною йдеш ти. Я так вирішив, - різко сказав він. – Тому не варто навіть противитись. За годину чекатиму тебе біля західного виходу. Вдягни щось просте, зручне. І візьми меч, може знадобитися.

Він навіть не дав мені можливості ще щось сказати. Просто опустив погляд у папери, роблячи вигляд, що мене тут немає. Цей жест дратував мене найбільше — він завжди умів закрити тему, залишаючи мене без вибору.

Я відчула, як усередині все закипає. Як він сміє так зі мною поводитися? Наче я пішак, який повинен підкорятися його рішенням. Може, він і справді вирішив позбутися своєї «ганьби»? Відправити мене туди, де я точно помилюся, і тоді вже ніхто не дорікне, що сестра декана — найгірша студентка факультету?

Але ні, я знала: якщо там справді було б небезпечно, Алекс би ніколи не взяв мене з собою. Попри всю суворість, він любив мене й хотів, аби я стала сильнішою. Хоч я й не завжди розуміла його методи. Довелося погодитися, бо іншого виходу все одно не було.

До озера ми дісталися досить швидко, і навіть дивно, що жодних пригод на дорозі не трапилося. Зазвичай у нашій Академії навіть прогулянка могла закінчитися несподіваною бійкою чи зустріччю з якимись дивними створіннями. Я весь час нервово озиралася й уявляла, як на нас зараз вискочить той самий монстр, про якого говорив Алекс.

— А раптом він нападе на нас? — не витримала я й заговорила. — Тоді доведеться бігти, бо з моїми здібностями я точно не зможу з ним боротися.

Бігти — це єдине, що я вміла робити добре. Один мій улюблений викладач якось казав: перш ніж кинутися в бій, треба тверезо оцінити свої сили й шанси. Якщо вони дорівнюють нулю, то краще відступити. У моєму випадку вони завжди були навіть нижче нуля. І це був не жарт.

Меч, який я взяла з собою, незручно тиснув на ногу. Я щоразу відчувала, як він б’є по стегну при кожному кроці. І від цього лише зростало бажання розвернутися й утекти додому. Але Алекс ішов упевнено, і йому, здавалося, було зовсім байдуже на моє скиглення. Він чітко вирішив зробити з мене воїна, навіть якщо доведеться вбивати мене тренуваннями й страхом.

Нарешті ми вийшли до озера. Воно й справді виправдовувало свою назву. Безкрайній водний простір розтягувався так далеко, що не видно було краю. Сонце вже хилилося до обрію, і в сутінках озеро набувало таємничого вигляду. Вода переливалася сріблястими відблисками, поверхня була спокійною, але в ній відчувалася якась дивна сила.