Глава 1

- Каталіно, не спи, - і в той же момент м'ячик прилетів мені в голову.

Не втримавши рівновагу, я впала на землю та боляче вдарилася рукою. Гострий біль прокотився до самого плеча, і я скривилася, стримуючи крик. Взагалі не розумію, хто придумав цю жорстоку гру: бігати, кидатися м’ячем, падати й робити вигляд, що це весело. От терпіти не можу ці уроки фізичного виховання.

Мені завжди здавалося дивним: навіщо нам, студентам бойового факультету, ще й уроки фізкультури, якщо половина навчальних предметів і так пов’язані з практикою бойових здібностей? Ми щодня бігаємо, стрибаємо, б’ємося й перевтілюємося, а викладачі чомусь вважають, що цього недостатньо. І якщо минулого року нам ще робили якісь поблажки, то тепер — ні найменшої. А найгірше було мені.

Ще б пак, я ж сором усього факультету. Іноді я сама дивуюся, як узагалі дожила до цього курсу. Кожного року думала, що мене точно відрахують. Та диво траплялося знову й знову, і це диво звали Александр Варгас. Мій старший брат. Мій рятівник і водночас найбільший мучитель. І, на жаль, декан нашого факультету.

Чомусь він твердо переконаний, що в мені прихований «величезний потенціал». Потенціал бойового метаморфа. І жодні мої провали, жодні падіння, жодні розбиті коліна чи безглузді поразки не змогли його переконати у зворотному.

Тому доводиться продовжувати навчання. І якщо в теоретичних предметах я хоч якось справляюся, то з фізичним навантаженням у мене все жахливо. Я навіть першокурсникам програю. Мені часом здається, що будь-яка дитина з вулиці билася б краще за мене.

Викладачі давно перестали підбирати слова. «Жахлива», «нікчемна», «ганьба» — найм’якші епітети, які я чула на свою адресу. Вони щиро дивуються: як можна мати могутній дар й водночас бути настільки безпорадною в бою? Хоча я і перевтілюватись не вмію ж.

Але навіть моя зовнішність кричала: «мені тут не місце». Тьмяне темне волосся, яке жило своїм життям, то крутилося, то падало на очі дивними хвильками. Очі, що завжди дивилися з-під лоба, наче я постійно ображена на світ. І найголовніше — одяг. Мішкуватий, темний, завжди закритий. Мені хотілося вдягатися якось краще, я навіть могла собі дозволити це, адже родина Варгас була заможною. Та я… я не подобалася собі. Жодна сукня не робила мене красивішою, жодна зачіска не змінювала ситуацію. Та й смаку я зовсім не мала. На відміну від Делії.

— Піднімайся, Кет, — простягнула вона мені руку. Її голос звучав так легко й невимушено, ніби падати на землю — це найприродніше, що може статися з людиною. Я одразу ж прийняла допомогу й підвелася. — Ти ж бачила, що м’яч летить у тебе. Можна було відбити або хоча б ухилитися.

— В мене б не вийшло, Дел, — я почала струшувати пилюку зі спортивної форми й криво посміхнулася. — Я в цьому абсолютно безнадійна. Чесно, навіть не розумію, як мене ще досі тримають тут.

— Алекс тут точно ні до чого, — розсміялася вона, підморгнувши. — Не всім же бути такими неймовірними, як я. Має ж бути якийсь природний баланс.

Ну звичайно. Делія в нас справжня зірка. Довге світле волосся, блакитні очі, фігура, якій могла б позаздрити будь-яка модель. А ще — четверте місце в рейтингу групи й місце в списку найкращих студентів усього факультету. Вона вміла перетворюватися на пуму й навіть на акулу. Чесно, я ще ніколи не зустрічала метаморфа, здатного на таке.

І так вже склалося, що ми — єдині дівчата на курсі. Хлопців аж вісімнадцять, і серед них ми виглядаємо, як дві краплі іншої реальності. Не дивно, що подружилися. Спочатку я думала, що вона самозакохана й егоїстична. І, якщо чесно, так воно й є. Але в ній є й інші риси: вона вміє підтримати, пожартувати, розвеселити.

— Дякую, слухати твої слова завжди приємно, — хмикнула я. — Але я вже просто рахую дні до випуску. А потім знайду собі якусь тиху роботу й проведу так решту життя.

— Тобто ти зовсім не хочеш піти у Варту? Або хоча б спробувати в Раду Старійшин? — здивувалася Делія. — Ти точно не з цього світу.

Інколи мені й самій так здається. Родина Варгас завжди славилася своїми воїнами. Мама й тато закінчили бойовий факультет з відзнакою. Тепер вони обидва входять до складу Ради Старійшин — фактично, одні з правителів нашого світу. Їхнє слово важить більше, ніж десятки інших.

Алекс, мій старший брат, теж виправдав усі очікування. Був найкращим у своєму курсі. Йому пророкували кар’єру великого воїна, але він несподівано для всіх обрав шлях викладача. І дійшов до посади декана.

А от я… я темна пляма на репутації нашої родини. Єдине, що я можу зробити, — не погіршувати ситуацію. Хоча б намагатися. І все ж, попри все, і батьки, і брат мене люблять. І це дивує найбільше.

— Хоча знаєш, — усміхнулася Делія, коли ми побігли по полю під пильним поглядом викладача Раймондса. — Якби в мене була така родина, я б узагалі не хвилювалася. У тебе ж гарантоване місце при владі. Шкода, що я не народилася у Варгасів.

Я мовчки знизала плечима. Її родина була звичайною. Мама — проста людина. Тато довгий час служив у Варті, доки не потрапив у нещасний випадок і частково втратив силу. Тепер він сидів удома, отримуючи виплати. Делія з усіх сил намагалася здобути хороше майбутнє, щоб забезпечувати себе й допомагати батькам. І я знала, що вона десь у глибині душі мені заздрить. Та я ж не обирала, де народитися.

Далі ми бігли вже мовчки. Я відчула, що на третьому колі починаю задихатися. Серце шалено калатало, а в легенях бракувало повітря. Ні, всі ці нічні перекуси точно не йдуть на користь. І так, мені треба прибрати зайві кілограми. Але ж… я не можу себе пересилити.

Я краєм ока спостерігала за іншими хлопцями, які грали в якусь нову гру з м’ячем. Вони називали її «футбол». Суть проста: треба забити м’яч у ворота ногами. Мені це здавалося черговою безглуздою забавкою, яку вони перейняли від мешканців іншого світу.

І, звичайно, в центрі всього цього видовища був він — Адам Таусенд. Зірка факультету. Найкращий студент, улюбленець викладачів і дівчат. Йому пророчать величне майбутнє, кажуть, він стане воїном, про якого складатимуть легенди. Я ж дивилася на нього й думала: «Так, у стінах Академії він справді ідеальний. Але в реальному житті? Там усе буде інакше».