Назавжди в тобі

Поступово працівники почали розходитись. Хтось із усмішкою кивав, хтось підморгував, але всі поволі поверталися до своїх справ, ніби розуміючи — настав момент, який має залишитися лише для них двох.

Коли двері зачинилися востаннє і офіс поринув у тишу, Ніколас обережно зняв пальто з Еди й повісив його на спинку крісла. Вона ще стояла біля столу, тримаючи його погляд.

— Ти таки не поїхала, — сказав він тихо, але в кожному слові була змішана емоція: радість, полегшення, невіра.

Еда кивнула.

— Уже проходила контроль. Мені навіть побажали щасливої подорожі. Але… я не могла. Я сиділа в залі очікування з кавою і згадувала, як ти вперше посміхнувся. Як ти вперше дозволив собі бути просто щасливим. І я зрозуміла — я не відпущу це. Не відпущу тебе.

Ніколас зробив крок ближче.

— Я не знав, як тебе повернути. Відчував себе жалюгідно. Безпорадно. Я шукав тебе в кожній речі, в кожному русі. І коли зрозумів, що можу втратити тебе — це вбивало мене.

Він обережно взяв її за руку.

— Я не знав, чи маю право просити тебе залишитися після всього. Але тепер… якщо ти тут, якщо ще є шанс… Я не відпущу тебе більше ніколи, Едо.

Еда дивилася в його очі, повні щирості, і її серце билося скажено. Вона провела пальцями по його обличчю й прошепотіла:

— Я не просто не поїхала. Я вибрала тебе.

Він нахилився, і їхній поцілунок цього разу був ніжним, глибоким, наповненим усім, що вони так довго тримали в собі.

Коли вони відірвалися один від одного, Еда усміхнулась:

— І до речі… Ти мені ще не зізнався.

Ніколас підняв брову.

— У чому саме?

— У почуттях.

Він усміхнувся куточком губ і прошепотів:

— Я кохаю тебе, Едо. З першого моменту, коли ти вдерлась у моє життя, наче буря.

Вона сміялася крізь сльози:

— І більше не вийду з нього.

Ніколас обережно притягнув її ближче.

— Йди сюди, — прошепотів він, і в його голосі вперше не було ні строгості, ні холоду — тільки тепло.

Еда не вагалася. Вона зробила крок і опинилася в його обіймах.

Він міцно обхопив її, пригортаючи так, ніби боявся, що вона зникне. Його щока торкнулась її волосся, а руки стискали її талію. А вона — вона просто притулилася до нього, заплющивши очі.

Вперше за довгий час обом стало по-справжньому спокійно.

Вони стояли так довго, мов світ за межами кабінету більше не існував. Ні колишні образи, ні чужі думки, ні майбутнє з його викликами — лише вони двоє і серця, що б’ються в унісон.

Коли година добігла вечора, Ніколас легко доторкнувся до її плеча.

— Едо, — мовив він тихо, але впевнено. — Я хочу, щоб цей вечір був особливим. Можеш бути готова до сьомої?

Вона здивовано підвела очі:

— Куди ми йдемо?

— Сюрприз. Просто довірся мені, — усміхнувся він так, як лише він умів — тією своєю рідкісною, щирою усмішкою, від якої в Еди тремтіли коліна.

— Добре, — кивнула вона. — Я довіряю.

Коли Еда повернулася додому, хвилювання накрило її хвилею. Її руки тремтіли, коли вона відкривала гардероб. Вечір мав бути особливим — вона це відчувала.

Вона перебирала сукню за сукнею, приміряючи й відхиляючи одну за одною: одна була занадто легкою, інша — надто офіційною. Нарешті її погляд зупинився на темно-синій, оксамитовій сукні з відкритою спиною. Лаконічна, елегантна, але з натяком на зухвалість. Саме те.

Її пальці ковзнули по тканині, ніби шукаючи в ній упевненість. Вона швидко прийняла душ, нанісши тонкий аромат улюблених парфумів — із нотками жасмину й кедра, які завжди асоціювались у неї з чимось теплим і справжнім.

Перед дзеркалом вона поправила локони, які м’яко спадали на плечі, й наклала мінімальний макіяж — лише підкреслила очі. Вона не хотіла ховатися за маскою. Вона хотіла бути собою — тією, якою він її обрав.

Коли годинник пробив сьому, у двері подзвонили.

Відкривши, вона побачила Ніколаса, який тримав у руках маленьку коробку.

— Це для тебе, — сказав він і простягнув їй оксамитову прикрасу на шию: ніжний ланцюжок із маленьким камінцем, що мерехтів у світлі.

— Вау… — прошепотіла Еда. — Це красиво.

— Але не так, як ти, — відповів він, не відводячи очей.

Ресторан був затишним і теплим, із приглушеним світлом, ароматом вина й м’якою музикою. Вони сиділи за столиком у кутку, із якого відкривався краєвид на нічне місто.

Ніколас говорив більше, ніж зазвичай — легко, із посмішкою. Розповідав кумедні історії з роботи, згадав навіть шкільні роки. Еда сміялась і ловила себе на думці, що почувається безпечно. Вперше за довгий час — по-справжньому.

— Ти знаєш, хто насправді врятував нас обох? — запитав він, відкинувшись на спинку стільця.

— Хто? — усміхнулася Еда.

— Меліса.Ця дівчина — найкращий помічник, якого тільки можна уявити. Вона мене вичитувала, мотивувала, навіть давала поради, як зробити перший крок. Якби не вона, я, напевно, просто втратив би тебе.

Еда розсміялася, трохи нахилившись до нього:

— Вона мені нічого не казала! Але я знаю, що вона могла тебе змусити діяти. Вона завжди була вперта.

— Саме так. І я подумав… — Ніколас узяв келих у руки, трохи покрутив його і глянув на неї з цікавістю. — Як ти дивишся на те, щоб Меліса працювала в моїй компанії?

Еда здивувалася:

— Що?

— Будь-яка вакансія, яку вона забажає. Мені потрібні такі люди поруч, і тобі теж. Твоя подруга буде біля тебе, а я отримаю чудового співробітника.

Еда задумалася, а потім усміхнулася:

— Думаю, їй це сподобається. Але тільки якщо ти не будеш її сварити.

Ніколас усміхнувся у відповідь:

— Тоді мені доведеться звикати до нової ролі.

Вони перезирнулися, і цього разу між ними не було ні бар'єрів, ні сумнівів. Тільки почуття, що нарешті знайшли свій шлях.Еда засміялася.

— О, вона буде вражена. Чекай, я їй напишу! — вона дістала телефон і швидко набрала повідомлення.