Тиша перед оплесками

Повисла гнітюча тиша.

Мати Ніколаса стояла ще мить, мов намагаючись знайти хоч якісь слова. Але вони так і не з’явилися. Її спина, завжди горда та рівна, тепер ніби похилилася. Без жодного слова вона розвернулася й вийшла з кабінету.

Анастасія затрималась на мить. В її очах блищали сльози — то була не образа, а злість. Вона дивилась на Еду, ніби не розуміючи, як усе так пішло не за її сценарієм. Але теж нічого не сказала. Просто пішла, зачинивши за собою двері.

І в ту ж секунду…

За скляними дверями офіс вибухнув реакціями — як після фіналу улюбленого серіалу.

— Нарешті! — вигукнув хтось із дизайнерського відділу.

— Господи, я думала, вони ніколи не зізнаються! — радісно сміялася адміністраторка, ховаючи обличчя в долонях.

— Ставлю каву всім, я ж казав, що вони будуть разом! — пролунав голос з бухгалтерії.

У повітрі повисла легкість. Люди сміялися, плескали в долоні, хтось аплодував, хтось — підморгував Еді через скло, а хтось просто тихо посміхався, розуміючи, що тільки що стали свідками справжньої, живої, неймовірної історії.

Ніколас дивився на все це здивовано, навіть трохи розгублено, але не випускав Еду з обіймів.

— Я не думав, що наші стосунки стануть місцевою теленовелою, — прошепотів він їй на вухо з іронією.

Еда посміхнулась, обіймаючи його за шию.

— Що поробиш… Коли головний герой такий впертий.

Вони обидва засміялися — вперше по-справжньому, легко, щиро. У повітрі вже не було напруги, лише тепло. І очі, повні відчуття: попереду — нова глава.Еда стояла в тиші, вдивляючись у його очі. Усе, що сталося до цього моменту — злість, сумніви, біль — наче розчинилося. Залишилося тільки одне — їхнє мовчазне розуміння, що тепер усе інакше. І що вони обидва вибрали один одного.

Ніколас обережно притягнув її ближче.

— Йди сюди, — прошепотів він, і в його голосі вперше не було ні строгості, ні холоду — тільки тепло.

Еда не вагалася. Вона зробила крок і опинилася в його обіймах.

Він міцно обхопив її, пригортаючи так, ніби боявся, що вона зникне. Його щока торкнулась її волосся, а руки стискали її талію, мов рятівний якор. А вона — вона просто притулилася до нього, заплющивши очі

Вперше за довгий час обом стало по-справжньому спокійно.

— Ти вдома, — прошепотів він, — нарешті вдома.

Еда стиснула його сильніше.

— І нікуди більше не піду.

Вони стояли так довго, мов світ за межами кабінету більше не існував. Ні колишні образи, ні чужі думки, ні майбутнє з його викликами — лише вони двоє і серця, що б’ються в унісон.