Коли серце вирішує

Еда викликала таксі. Пальці тремтіли, поки вводила адресу. Її серце билося так гучно, що, здавалося, водій почує цей шалений ритм. Вона сіла на заднє сидіння, стискаючи телефон у руках, наче той міг знову показати їй щось, що змусить сумніватися. Але сумнівів більше не було.

Вікна машини розмивалися — місто ще тільки прокидалося, а вона вже знала, куди їде.

Її погляд впав на екран телефону. Знову те фото.

Ніколас і його трохи незграбна усмішка. Тоді, коли він тільки вчився бути собою поруч із нею. Вона згадала, як одного разу сказала йому, сміючись:

— Посміхайся. Світ не завжди холодний. І ти теж не мусиш бути.

А він тоді лише мовчки подивився на неї. І вперше… посміхнувся. Невпевнено, скуто — але по-справжньому.

Вона навчила його радіти. Навчила жити не лише заради успіху чи контролю. І тепер зрозуміла: вона не зможе його відпустити. Бо частинка її серця залишиться з ним назавжди. Вони надто глибоко вплелися одне в одного.

Машина звернула на знайому вулицю. Вона побачила офіс — і вдихнула на повні груди.

Її очі ще блищали, але тепер від емоційного піднесення, а не болю.

Вона заплатила, майже вистрибнула з машини й рушила вперед — не зупиняючись.

Еда підбігла до знайомої будівлі, її кроки лунали в тиші ранкового міста. Серце билося дико, але тепер у ньому не було розгубленості — тільки впевненість. Вона різко відчинила двері, охоронець, який зазвичай вітав її з легкою посмішкою, здивовано звів брови, але вона тільки коротко кивнула й майже побігла до ліфта.

Вона стояла в кабіні, вдивляючись у своє відображення в металевих дверях. У неї був трохи розпатланий вигляд, очі блищали, а на губах з’являлася тінь усмішки — вперше за довгий час.

— Я не відпущу тебе. Ніколи, — прошепотіла вона до власного відображення.

Коли двері ліфта відчинилися, її погляд відразу зупинився на знайомій постаті через прозорі стіни кабінету. Вона побачила Ніколаса. Його жорстка поза, стиснуті кулаки, блиск люті в очах — усе говорило про внутрішню бурю.

Він стояв навпроти своєї матері та Анастасії. В повітрі панувала напруга. Слова, що долинали крізь скло, були сповнені ярості:

— Я вже все сказав! — його голос прорізав простір, як лезо.

Еда не зволікала. Вона зробила крок, потім ще один, і, не зупиняючись, рішуче розчинила двері кабінету.

Гостре потріскування тиші.

Троє людей різко обернулися. Ніколас застиг. Його очі — ніби не вірять. Він дивився на неї, ніби побачив привид.

— Ти… — тільки й зміг прошепотіти він.

Але Еда не дала йому сказати більше. Вона швидко наблизилась, поклала долоні на його обличчя — і поцілувала. Глибоко. Пристрасно. Без страху. Без вагань.

Це був не просто поцілунок. Це була боротьба. За себе. За нього. За них.

Його руки миттєво стиснули її талію, притягуючи ближче, мов боячись, що вона знову може втекти.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Його мати різко підвелася. Анастасія ахнула, вражена. Але Еда їх не помічала.

Вона відступила на крок і, дивлячись у очі Ніколасу, сказала:

— Якщо ще хтось спробує вирішити щось за нас — нехай одразу готується до поразки. Ми разом. І так буде завжди.

Вона перевела погляд на його матір. Голос її не здригнувся:

— Вам це ясно?

Жінка мовчала. Її холодний вираз уперше дав тріщину.

А Ніколас… Він дивився на Еду так, ніби вперше побачив сонце після довгої зими. Його губи повільно розтягнулися в усмішці, низький, хриплуватий голос прорізав простір:

— О так, кохана… Тепер це всі знають.