Бувай,Париж?

Аеропорт зустрів Еду прохолодним повітрям і безликою метушнею ранку. Вона тримала в руках квиток, документи, валізу — все як треба. Але в душі — була порожнеча.

На паспортному контролі молода жінка в формі привітно усміхнулася їй:

— Щасливої подорожі! Париж — це місто можливостей, пані.

Еда натягнула слабку усмішку і прошепотіла:

— Дякую...

Та в ту ж мить в її очах блиснули сльози. Вона швидко відвела погляд, щоб їх не помітили, і рушила далі.

Після контролю вона підійшла до кавового автомата й купила міцну чорну каву. Хотіла трохи збадьоритися, але напій здавався гірким, як її настрій. Вона сіла біля вікна, де виднілася злітна смуга, й обійняла себе руками, немов намагаючись зібратись докупи.

Відкрила телефон. Галерея.

Фото з відрядження. Вони сміються. Відео, де вона дражнить його, а він... не відповідає, але на мить кутик його вуст видає усмішку.Згадка про ті квіти.Все одразу стало на свої місця...

Сльози почали стікати по щоках. Вона навіть не витирала їх.

— Ти ж ніколи нічого не сказав… — прошепотіла вона. — Але я все одно це відчувала.

Об’явили початок посадки на її рейс. Люди піднімалися, рушали вперед. Вона сиділа.

Її душила тривога. Вона намагалася примусити себе встати — і не змогла.

Коли літак почав рухатися по злітній смузі, Еда підбігла до вікна. Дивилася, як він злітає. Повільно, красиво, впевнено. І летить. Без неї.

Тоді вона вдихнула на повні груди, витерла обличчя рукавом пальта і прошепотіла:

— Я не можу втекти. Не зараз. Не від нього.

І розвернулася — більше рішуча, ніж будь-коли.