Роздуми душі

Еда довго сиділа за своїм столом, переглядаючи робочі документи, але думки поверталися до їхньої розмови. Її серце стискалося з кожною хвилиною, адже реакція Ніколаса була ще одним підтвердженням того, що вона для нього — ніхто.

Його слова: "Це велика можливість. Ти заслуговуєш на неї" — боляче відгукувалися в її душі. Він навіть не спробував утримати її, не запитав, чи вона хоче поїхати, чи це рішення далося їй нелегко. Усе виглядало так, ніби для нього її від'їзд — просто чергова робоча деталь, яка його абсолютно не зачіпає.

Еда зробила висновок, який довго не наважувалася озвучити навіть для самої себе: Ніколас не кохає її. І, можливо, ніколи й не кохав.

Вона мовчки закрила ноутбук, відсунула його вбік і, обхопивши руками голову, ледь не розплакалася прямо на робочому місці. В її очах засвітилися сльози, але вона змусила себе стриматися. Тут, в офісі, вона не могла дозволити собі проявити слабкість.

Усе було надто очевидно: його холодність, байдужість до її стану, небажання боротися за них. Це розбивало її серце, але водночас ставало гіркою, проте необхідною правдою. Вона не могла продовжувати триматися за надію, яка була лише в її уяві.

Під час обідньої перерви Еда вийшла на балкон, щоб трохи провітритися. Вона вдихнула холодне зимове повітря і подивилася на місто, що розтягнулося перед нею. Глибоко вдихнувши, вона намагалася зібрати свої думки.

"Мені потрібно рухатися далі, — подумала вона, стискаючи в руці телефон. — Якщо я залишуся тут, то буду лише боляче нагадувати собі, що я неважлива для нього. А якщо я поїду... можливо, це допоможе мені почати все з чистого аркуша."

Цього разу вона відчула внутрішню впевненість. Вона мала право на життя, де її цінують і поважають, а не на постійне очікування того, що хтось згадає про її почуття.

Коли Еда повернулася до свого робочого місця, її обличчя стало спокійним і рішучим. Вона відкрила лист від університету, швидко набрала відповідь і натиснула кнопку "Відправити".

Ніколас спостерігав за нею через скло, помічаючи зміну в її поведінці. Її рухи стали більш впевненими, а погляд — твердим. Але він не знав, що саме змінилося.

Еда прийняла рішення. Вона їде. І цього разу вона більше не буде оглядатися назад.

Меліса, спостерігаючи за своєю найкращою подругою, не могла залишатися осторонь. Вона знала Еду краще за всіх і бачила, як та страждає, навіть коли намагалася це приховати. Еда майже не розповідала про свої переживання, але її очі й мовчання говорили голосніше за будь-які слова. Меліса вирішила, що час діяти, і якщо Ніколас не бачить, що втрачає, то, можливо, йому потрібно це пояснити.

Меліса ніколи не зустрічалася з Ніколасом особисто, але з розповідей Еди уявляла, яким він є. Вона була впевнена, що їхня проблема — це лише брак спілкування і страх обох бути відвертими. Тому вона вирішила, що зустріч із ним — її шанс виправити ситуацію.

Спершу вона почала діяти обережно. Випадково довідавшись його номер телефону, вона довго вагалася, перш ніж надіслати повідомлення. Нарешті, набравши короткий текст, вона відправила його: “Привіт. Мене звати Меліса, я подруга Еди. Нам потрібно поговорити”.

Відповідь прийшла не одразу, і вона вже почала думати, що Ніколас просто її проігнорує. Але через деякий час на екрані засвітився новий меседж: “Про що?”

Меліса вдихнула і відповіла: “Про Еду. Давай зустрінемося. Я знаю, що ти часто буваєш у кафе неподалік офісу”.

Наступного дня, точно знаючи, що Ніколас буде там, вона прийшла у зазначене місце. Ніколас сидів за столиком біля вікна, поглинутий своїми думками. Перед ним стояла чашка кави, яка вже майже охолола. Він виглядав стомленим і зануреним у себе. Меліса підійшла до нього, вирівнявши плечі, щоб виглядати впевнено.

— Ви — Ніколас, правильно? — запитала вона, стоячи перед ним.

Ніколас підняв очі, здивовано подивившись на незнайомку.

— Так, це я. А ви хто? — відповів він, підозріло примружившись.

— Мене звати Меліса, — почала вона, сідаючи навпроти нього, навіть не чекаючи запрошення. — Ми з вами не знайомі, але я — найкраща подруга Еди.

Його обличчя ледь помітно напружилося при згадці імені Еди, але він швидко повернув собі звичний холодний вираз.

— І що привело вас до мене? — запитав він сухо, намагаючись приховати цікавість.

— Ви, — відповіла Меліса без вагань. — А точніше, ваше ставлення до Еди.

Ніколас мовчки подивився на неї, але в його погляді вже з'явилося більше уваги.

— Послухайте, я знаю, що це не моя справа, але Еда страждає. І я не можу дивитися, як вона розбивається через когось, хто, здається, навіть не помічає її почуттів.

Ніколас стиснув щелепу, але нічого не сказав.

— Я не знаю, що між вами сталося, але я бачу, що ви їй небайдужі. І якщо ви теж щось відчуваєте, то чому стоїте осторонь і дозволяєте їй думати, що вона для вас ніщо?

Ніколас обережно поставив чашку на стіл і зітхнув.

— Ви нічого не розумієте, — тихо сказав він. — Це... складно.

— Ні, це зовсім не складно, — перебила його Меліса. — Ви або боретеся за неї, або відпускаєте. Але якщо ви виберете друге, то мусите знати: ви втрачаєте ту, хто, можливо, любить вас більше, ніж будь-хто коли-небудь зможе.

Ніколас зітхнув і, здавалося, задумався над її словами. Він ніколи не звик до того, щоб хтось вказував йому, як діяти. Але в цій незнайомці було щось справжнє, щось, що зачепило його.

— Вона їде, — раптом сказав він, наче самому собі. — І, можливо, це найкраще.

— Чи це справді найкраще? Чи ви просто боїтеся визнати, що теж не можете без неї? — кинула Меліса останній аргумент, дивлячись йому прямо в очі.

Ці слова пробили броню, за якою ховався Ніколас. Він опустив погляд, а Меліса побачила, як його рука мимоволі стиснула край столу.

— Подумайте над цим, — сказала вона, підводячись. — Бо якщо ви зараз не зробите жодного кроку, вона піде назавжди.