Шанс на втечу

Наступний день приніс несподіванку, яка мала змінити долю Еди. Вона йшла до офісу, намагаючись стерти сліди нічних сліз, але її почервонілі очі та втомлений вигляд видавали те, що відбувалося в її душі. Вона вирішила, що сьогодні краще уникати будь-яких зіткнень із Ніколасом. Її серце не витримало б ще одного холодного погляду чи байдужого слова.

Як тільки Еда зайшла до офісу, вона швидко пройшла до свого робочого місця, привітавшись лише формально з колегами. Вона навіть не помітила, як Ніколас, стоячи у своєму кабінеті, спостерігав за нею крізь скло. Він бачив її знічений вигляд, її нервові рухи, і це посилювало почуття провини, яке останнім часом не давало йому спокою.

Еда відкрила свій ноутбук і почала переглядати пошту, намагаючись відволіктися від своїх думок. Серед звичайних робочих листів був один, який відразу привернув її увагу. Він надійшов від її університету. Відкривши лист, Еда почала читати:

"Шановна Едо, ми з радістю повідомляємо вам, що вас було обрано для участі у програмі з навчання молодих дизайнерів. Це унікальна можливість практикувати свої навички та викладати студентам у нашому партнерському університеті за кордоном. Програма триватиме три місяці, і всі витрати будуть покриті. Чекаємо Вас на співбесіду протягом п’яти днів."

Еда застигла. Її пальці зависли над клавіатурою, а серце раптом почало калатати сильніше. Це була можливість, яка раніше здалася б їй казковою. Три місяці в іншій країні, робота з молодими талантами — шанс, про який мріяли багато її однокурсників. Але тепер, у цей момент, це здалося їй радше втечею, ніж кар’єрним проривом.

Ніколас через скло помітив, як вираз обличчя Еди змінився. Спочатку здивування, потім якась тривога і сум. Він вирішив не втручатися, хоча його цікавило, що саме вона прочитала.

Еда зробила глибокий вдих, намагаючись осмислити все. Її перша думка була про те, як це допоможе їй відійти від того болю, який вона відчувала щодня в офісі поруч із Ніколасом. Можливо, це її шанс розпочати новий етап у житті, хоча б на деякий час.

Але друга думка була про те, як вона впорається без нього, навіть попри те, що вони тепер майже не розмовляли. Її почуття до Ніколаса були такими сильними, що ідея залишити його, навіть тимчасово, різала її серце.

Вона заплющила очі й почала думати, як повідомити про це рішення. Можливо, вона просто підпише документи і скаже Ніколасу в останній момент? Чи взагалі нічого не скаже, щоб уникнути зайвих розмов?

На горизонті замаячила зміна, яка могла перевернути все її життя. Але чи була вона готова до цього?

Еда просиділа кілька хвилин, втупившись у екран. Лист від університету був відкритий, але її руки не наважувалися натиснути на кнопку відповіді. У голові змішалися думки. Вона розуміла, що це шанс, який не можна втрачати, але водночас її серце кричало, що вона не зможе поїхати.

Вона знову глянула на текст листа, прочитала його ще раз, і раптом відчула, як сльози почали навертатися на очі. Вона швидко витерла їх, побоюючись, що хтось із колег помітить її стан.

Ніколас, який досі спостерігав за нею через скло, помітив її дивну поведінку. Він бачив, як вона підняла руку до обличчя і витерла щось — напевно, сльози. Його серце стиснулося. Що б не відбувалося, він розумів: це важливо для неї, і вона переживає це одна.

Зібравшись із силами, Еда вирішила зосередитися на роботі, щоб не думати про рішення, яке їй доведеться прийняти. Але думки про пропозицію постійно поверталися. Час від часу вона відкривала лист і знову перечитувала його, намагаючись знайти в собі сили прийняти рішення.

Упродовж дня вона уникала будь-яких зустрічей із Ніколасом, навіть намагалася не дивитися в його бік. Але її стан не залишився непоміченим. Колеги підходили до неї з запитаннями, чи все гаразд, на що вона лише кивала і казала, що трохи втомилася.

Після обіду, коли офіс трохи спорожнів, Ніколас вирішив діяти. Він не міг більше спокійно сидіти і спостерігати, як вона страждає. Він зайшов до її робочого простору, зробивши вигляд, що це звичайна розмова.

— Едо, ти сьогодні якась... не схожа на себе, — почав він, намагаючись звучати спокійно.

Еда підняла очі на нього, але швидко відвела погляд.

— Все нормально, Ніколасе. Просто багато роботи, — коротко відповіла вона, намагаючись уникнути будь-яких розмов, які могли б зачепити її слабкі сторони.

— Це стосується тієї електронної пошти, яку ти прочитала сьогодні? — запитав він, намагаючись вловити реакцію.

Еда здивовано глянула на нього.

— Ти що, стежиш за мною? — її голос звучав більше втомлено, ніж обурено.

— Ні, просто я бачив, як ти змінилася після того, як відкрила ноутбук. Якщо це щось важливе, то, можливо, ти хочеш поговорити? — сказав Ніколас, намагаючись звучати щиро.

Еда трохи затрималася, намагаючись зрозуміти, чи справді він хоче допомогти, чи це просто ввічливість.

— Це пропозиція з мого університету, — нарешті зізналася вона. — Вони хочуть, щоб я викладала студентам дизайн за кордоном. Три місяці.

Ніколас завмер. Його обличчя залишалося непроникним, але всередині все перевернулося. Вона могла поїхати. Три місяці без неї. Думка про це раптом здалася йому нестерпною.

— І ти погодишся? — запитав він, намагаючись приховати тривогу у своєму голосі.

— Не знаю, — відповіла Еда. — Я ще не вирішила.

Її голос був тихим, але в ньому відчувався внутрішній розрив. Вона не знала, що робити, і, здається, шукала хоч якусь пораду.

Ніколас кивнув, зробивши крок назад.

— Це велика можливість. Ти заслуговуєш на неї, — сказав він, намагаючись звучати впевнено, хоча кожне слово давалося йому важко.

Еда подивилася на нього, намагаючись знайти хоч натяк на щось більше в його словах, але він уже знову надягнув свою маску холодності.

— Дякую, — коротко відповіла вона і повернулася до свого ноутбука, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.