Зустріч, яку важко забути

Еда завжди вважала себе людиною, яка не боїться приймати виклики. Її юність була сповнена мрій і амбіцій. Закінчивши університет, вона відчувала, що перед нею відкривається світ можливостей. Молодість, енергія й нестримне бажання досягати більшого стали її рушійною силою. Вона прагнула проявити себе у світі дизайну, і коли з’явилася вакансія в одній із найпрестижніших дизайнерських компаній міста, вона не вагалася жодної секунди.

Це був її шанс. Вакансія в компанії Ніколаса Вольфа, легендарного дизайнера, який славився своїм перфекціонізмом і безкомпромісністю, могла стати її перепусткою до успіху. Але також Еда знала, що її недосвідченість — серйозна перешкода. Її портфоліо було хорошим, але чи достатньо хорошим для цього рівня?

Коли вона зайшла до кабінету на співбесіду, її серце стислося. Ніколас сидів за величезним столом, уважно гортаючи якісь документи. Його холодний погляд, ідеально укладене світле волосся й бездоганний вигляд одразу вразили її. Він здавався людиною, яку важко здивувати, а ще важче переконати.

— Сідайте, — сказав він коротко, навіть не піднімаючи очей.

Еда сіла, тримаючи своє портфоліо, яке раптом здалося їй недостатньо переконливим.

— Чому ви вирішили подати заявку до нас? — запитав Ніколас, поглянувши на неї з холодною відстороненістю.

— Тому що ваша компанія — це вершина у світі дизайну, — відповіла вона, намагаючись виглядати впевнено. — Я вважаю, що можу багато чого додати до вашої команди.

Ніколас підняв брову, явно скептично оцінюючи її слова.

— Ви впевнені в цьому? — його голос був спокійним, але в ньому звучав виклик. — У вас немає жодного серйозного досвіду роботи. Що дає вам право думати, що ви зможете працювати тут?

— Мій талант, — відповіла Еда, намагаючись не показати хвилювання. — Я впевнена у своїх здібностях і готова вчитися.

— Талант — це добре, але цього недостатньо, — сказав він, закриваючи її портфоліо. — У нашій компанії працюють професіонали з багаторічним досвідом. Ми не можемо дозволити собі навчати новачків.

Його слова були холодними, як лід. Еда відчула, як хвиля розчарування накрила її. Вона хотіла відповісти, але зрозуміла, що це буде марно.

— Дякую за ваш час, міс Рівера. Ми дамо вам знати, якщо у нас з’явиться щось, що відповідатиме вашому рівню, — сказав Ніколас, явно завершуючи розмову.

Еда вийшла з офісу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Її впевненість, яка ще кілька хвилин тому була такою міцною, розсипалася на дрібні шматочки. Вона не знала, чи варто їй сердитися на себе, на Ніколаса чи на цей світ, який здавався таким несправедливим.

Декілька днів минуло, і Еда намагалася забути про цю невдачу. Вона продовжувала шукати нові можливості, але думка про те, що її мрія вислизнула з рук, не покидала її.

Але доля вирішила інакше.

В один із буденних вечорів Ніколас, який рідко залишав офіс, вирішив відвідати презентацію молодих дизайнерів. Вечір був організований для демонстрації студентських робіт, і хоча він не очікував побачити щось вражаюче, щось змусило його залишитися довше, ніж він планував.

Серед усіх робіт, які здавалися йому повторенням одного й того ж, його увагу привернув один проєкт. У ньому було щось особливе, щось живе й справжнє. Він підійшов ближче, щоб розглянути деталі, і був здивований, коли побачив ім'я автора: Еда Рівера.

Того вечора Еда також була там. Вона допомагала організаторам і навіть не здогадувалася, що Ніколас прийшов на виставку.Вона почувалася трохи невпевнено, але намагалася тримати спину рівною й усмішку на обличчі. Вона знала, що це шанс показати себе і зустрітися з впливовими людьми.

Саме тоді її погляд зустрівся з холодними блакитними очима Ніколаса, який стояв неподалік у чорному елегантному костюмі. Він виглядав як завжди — впевнений у собі, незворушний і бездоганно стильний. Невелика посмішка, яка грала на його губах, була швидше глузливою, ніж доброзичливою. Еда відчула, як серце стиснулося в грудях.

Він підійшов ближче, а його постава і впевненість змушували людей навколо мимоволі зупинятися і поглядати на нього. Наблизившись, він повільно оглянув її з ніг до голови і, нахилившись трохи ближче, сказав:

— О, місіс Рівера, — його голос звучав саркастично, але водночас магнетично. — Що ж ви тут забули? Знову будете показувати свої "кращі" роботи?

Еда спробувала не показати розгубленості, але його слова зачепили її. Вона звикла до його холодного тону, але зараз, у такому контексті, це відчувалося як особистий напад.

— А чому б і ні? — відповіла вона, стримуючи хвилювання в голосі. — Адже, можливо, ви пропустили щось справді цікаве в моїй роботі.

Ніколас насмішкувато підняв брову, явно отримуючи задоволення від її реакції.

— Цікаве? — його голос став ще більш саркастичним. — Цікавість, міс Рівера, це останнє, чого я очікую від когось, хто не знає навіть основ.

Ці слова боляче вдарили її, але вона змусила себе залишатися спокійною.

— Здається, хтось тут занадто впевнений у своїй досконалості, — відповіла вона, глянувши прямо йому в очі.

Перед тим, як Ніколас встиг відповісти, їхню розмову перервала інша людина. Один із гостей вечора, успішний архітектор, підійшов до них із широкою усмішкою.

— Едо, як добре вас тут бачити! — сказав чоловік. — Я саме хотів обговорити один проект. Ви справили на мене враження вашими концепціями.

Еда, не гаючи нагоди, перейшла до бесіди, а Ніколас мовчки спостерігав. Його очі стали більш уважними, і хоч на обличчі не було виразу, він явно був здивований.

Протягом усього вечора Ніколас неодноразово помічав, як Еда вміло спілкується з іншими гостями, показує свої ідеї, і, здається, викликає зацікавленість. Її впертість, яка колись дратувала його, тепер виглядала як сильний характер і впевненість.

На наступний день після заходу Еда прокинулася з відчуттям, що її вечір був успішним. Її проєкти, які вона представила, отримали кілька зацікавлених коментарів, а одна з її концепцій, яку вона ще тільки розробляла, привернула увагу кількох відомих дизайнерів. Вона навіть не могла уявити, що ці люди, яких вона завжди вважала недосяжними, будуть говорити з нею про її ідеї з такою повагою.