Епілог

У палаці панувала тиша, така глибока, що навіть нічні вітри боялися порушити її. Високі вікна відбивали срібло місяця, і здавалось, що саме світло схилило голову перед новою історією.

У тронній залі вже давно згасли голоси радників і воїнів. Та в іншому крилі палацу – там, де зазвичай не ступала нога чужинця, – горіло м’яке полум’я смолоскипів. У повітрі стояв запах трав, ладану й чогось нового, ще невідомого.

Селіванна лежала в білій постелі, змучена, але з таким сяйвом в очах, якого ще не бачив цей світ. У її руках – маленьке дитинча, що дихало тихо й рівно, немов саме життя вперше спробувало себе в новому тілі.

Її син.

Його волосся було темним, майже чорним, але на скронях відсвічувало сріблом, ніби ніч залишила там свій відбиток. Коли він відкрив очі, у зіницях спалахнула дивна глибина: не тільки людська, а й інша – відгомін тіней, полум’я і вічності.

Біля вікна, спершись плечем на холодний камінь, стояв Тайрон. Він не зрушив із місця від самого початку за всім спостерігав. Його постать здавалася частиною темряви, а очі світилися вогнем, якого не могла приховати жодна тінь.

— Смішно, — його голос пролунав тихо, але наче заповнив увесь простір. — Я звик бути руйнівником, а не… творцем. І все ж… — він зробив крок ближче, — ми дали цьому світові щось більше, ніж він заслуговує.

Селіванна підняла голову, її губи торкнула легка усмішка.
— Кажеш так, ніби вже шкодуєш.

— Я? — Тайрон усміхнувся, у його іронії прозвучала ніжність. — Я шкодую лише про одне: що доведеться лякати кожного дурня, котрий наважиться поглянути на нього не так, як слід.

Він опустився на край ліжка, його рука – сильна, з темними жилками сили – обережно торкнулася крихітної долоні немовляти. І раптом дитина стискнула його палець. Здавалося, в ту мить у повітрі відлунало щось більше за крик чи сміх – сама магія здригнулася. Сяйво свічок хитнулося, і на стіні промайнув символ анемони, випалений золотим відблиском.

Селіванна не відвела погляду від Тайрона.
— Він – наша рівновага. Ти – тінь, я – світло. Він народився на межі.

Демон схилився нижче, його обличчя опинилося зовсім близько до її.
— Ні, королево, — прошепотів він, і в його словах не було ані краплі жарту. — Він не рівновага. Він – новий початок. Каель. Наш Каель. 

За вікнами здійнявся вітер, і здалося, ніби ніч сама схилилася перед немовлям. Люмінії – сотні крихітних істот – злетіли над терасами, їхні сріблясті крила залишали у повітрі сяйво. Вони кружляли, співаючи тихим шепотом, немов визнавали в ньому щось більше, ніж просто дитину.

Селіванна притисла сина до грудей, і її голос прозвучав тихо, але твердо:
— Хай цей світ боїться нас, але він ніколи не забере в нас того, що ми створили.

Тайрон посміхнувся – не як демон, а як чоловік, що вперше у житті відчув, що належить комусь по-справжньому. Його тінь охопила їх обох, немов оберіг.

І в ту ніч народився спадкоємець, у чиїх жилах текла кров людини й демона. Той, хто мав стати мостом між світлом і темрявою.