15. Королева на своєму місці

Палац більше не дихав безладом. Килими, які ще вчора лежали збитими в купи, тепер розправлено спадали сходами. Мозаїчні вікна сяяли після ретельного чищення, крізь них лилося сонячне світло, граючи відблисками на золотих вензелях стін. Запах воску і трав’яних пахощів витіснив затхлу пилюку. Навіть камінь здавався теплішим – ніби сам палац нарешті згадав, що він не руїна, а дім для королеви.

Це сталося не само собою. Ровін, залишений серед радників у найгірший момент, взяв кермо влади без жодного офіційного титулу. Його короткі, різкі накази не викликали спротиву – мовчазна рішучість в його голосі змусила кожного радника підкоритися. Він говорив так, що заперечення навіть не спадали на думку. Тепер результат промовляв сам за себе: порядок, точність, готовність зустріти Селіванну як належить.

Тронна зала зустріла її урочистою тишею. Високі колони, прикрашені символами династії, знову сяяли чистотою. На кам’яній підлозі не лишилося й сліду від хаосу минулих днів. Радники стояли півколом, і цього разу ніхто не наважився заговорити першим. У їхніх поглядах змішувались страх, повага і невимовне полегшення.

Селіванна пройшла вперед повільно, крок за кроком, так, ніби приміряла до себе цей простір. Золотаве сяйво від лампад відбивалося у її волоссі. Вона сіла на трон – не примусово, не ваганням, а так, наче цей трон від початку чекав лише її.

— Бачиш, — прошепотів зліва Ровін, зберігаючи звичний стриманий вираз. — Тепер вони мовчать. Дивно, що це їхній найкращий талант.
— Мовчання радників – рідкісна насолода, — відповіла вона так само тихо, іронія блиснула в очах. — Не варто псувати момент.
— Якщо хтось з них спробує заговорити, я нагадаю йому про цей талант… мечем.
Селіванна ледь стримала усмішку.
— Ровіне, твоя дипломатія завжди була надзвичайною. Роки твоєї служби, мають нейвмовірний результат. 

Її голос піднявся, тепер звертаючись до всіх:
— Від сьогодні хаосу більше не буде. Королівство має королеву. І кожен із вас служитиме не страху, а порядку.

Радники схилили голови. Жодного слова заперечення.

У тіні, біля однієї з колон, спалахнула ледь помітна іскра. Тайрон. Його чорний силует, здавалось, зливався з каменем, але очі світилися живим вогнем. Біля його ніг, мов темна тінь у тіні, завмер Шіо. Вони не робили жодного руху, не втручалися – лише спостерігали. Тайрон посміхнувся куточком вуст, мов сам для себе: ця королева більше не потребувала його, як захисника.

Селіванна відчула цей погляд, навіть не повертаючись. Усередині пройшов легкий струм – нагадування, що він завжди поруч, у тіні. Але тепер ця тінь не була загрозою. Вона стала частиною її сили.

Вона випрямила спину, торкнулася підлокітників трону й глянула просто в обличчя своїм підданим.

Її голос прозвучав твердо й тепло водночас:
— Я – Селіванна Брамфорт. Я – ваша королева.

Тиша наповнилась новим змістом. І в цю мить вона знала: трон більше не здавався чужим. Вона стала на своє місце. Нарешті.

Раптом з верхніх арок, крізь вітражі й навіть з-поміж кам’яних швів полилася хвиля світла. Тисячі люміній увірвалися в залу – крихітні створіння, схожі на напівпрозорі пелюстки з крилами. Вони тремтіли в повітрі, лишаючи за собою сяючі хвостики, немов зірки, що вирішили спуститися з неба.

Їхній шепіт заповнив простір: тихий, легкий, мов вітер у листі, якого не видно, але відчувається душею. Сріблясте світіння огортало все навколо, і навіть холодний камінь стін здавався теплішим. Радники, які ще мить тому стояли з напруженими обличчями, тепер опустили очі, ніби й вони відчули стародавню присутність.

Селіванна підвела голову. Вона знала, що це не випадковість.
Попереду, серед хмаринки світляних істот, спливла Ілія – та сама люмінія, яку вона врятувала. Її сяйво було м’якшим, ніж у інших, але водночас яснішим. Вона підлетіла ближче й завмерла просто перед королевою, схилившись у поклоні, немов уміла наслідувати людську вдячність.

— Віддячую, — пролунало тоненько, і цей голос, хоч ледве чутний, проник у самісіньке серце.

І тоді світло в залі закружляло у вальсі. Люмінії створили над троном корону з сяйва, що не торкалася голови, але підкреслювала її присутність. Світло танцювало на волоссі Селіванни, на золотих узорах її сукні, на руках, що тримали підлокітники трону. Вона відчула, як стародавня магія визнає її, приймає, благословляє.

У тіні Тайрон примружив очі й ледве помітно всміхнувся. Навіть він, демон, не став руйнувати цього дива. Шіо ворухнув хвостом, і його очі спалахнули відблиском люміней, неначе визнаючи: ця сила більше не належала лише істотам.

Минув місяць правління Селіванни Брамфорт 

Двері зачинилися за її спиною майже безшумно. Покої, призначені для королеви, зустріли її непривітною тишею та запахом свіжовідполірованого дерева, який все ще тримався. На стінах горіли світильники, їхнє м’яке світло ковзало по розкішних завісах, по килимах, по високому дзеркалу навпроти.

Селіванна повільно пройшла всередину. Кімната була ідеальною – надто ідеальною, як клітка, оздоблена золотом. Вона все ще не могла звикнути до своєї ролі. 

Вона підняла руки й торкнулася до корони. Метал був холодним, важким, відчувався на скронях, немов тягар, що не мав падати. Затримавши подих, вона зняла її й на мить завмерла, тримаючи на долонях. Світло відбивалося в каменях, і вони виглядали не як прикраса, а як сотні очей, що споглядають за кожним її рухом.