14. Артефакт істини

Повітря в тронній залі раптом затремтіло, ніби сама реальність не витримала напруги. Важкі вікна, затягнуті пурпуровими завісами, здригнулися від невидимого удару, і кам’яні плити під ногами загули глухо, як струни на старій арфі. Чиновники, що стояли в напівколі перед підвищенням, де влаштувався Корвел, здригнулися й закрутили головами.

— Що це таке?.. — прошепотів хтось із придворних, але слова розчинилися в гулкому тріскотінні.

Простір посеред зали розколовся. Чорна лінія, схожа на тріщину у дзеркалі, розширилася, і з неї вирвався холодний потік вітру. Полум’я у високих канделябрах спалахнуло вдвічі сильніше, і золоті герби на стінах освітилися тривожним сяйвом. Злам розверзався дедалі ширше, поки не став схожий на чорний портал, що дихав мороком.

Із темряви ступила Селіванна. Її постать вирізнялася різкістю рухів і тією тишею, що завжди йшла за нею, наче сама темрява підкорялася. Волосся, нерівно обрізане до плечей, світилося в тьмяному відблиску канделябрів. На ній була проста зімята сорочка, із залишками вчорашньої битви; штани в місцях подерті і чоботи до колін.

Позаду неї вийшов Ровін – прямий, його рука торкалася руків’я меча, немов він чекав нападу будь-якої миті. Його присутність здавалася єдиним світлим штрихом у цій похмурій появі. Колишній військовий маг.

Ще крок – і в розломі вирізався силует Тайрона. Його темне волосся злегка ворухнулося від вітру з порталу, а усмішка була тонкою, ледь насмішкуватою. Він ішов розслаблено, але в його погляді виблискували іскри, які не дозволяли нікому відвести очей. І навіть ті, хто не знав, хто він, відчували: це не людина. Це щось більше, щось небезпечніше.

Останнім, майже непомітно, ступив Шіо. Морракс, невидимий для інших, але присутній у тіні. Лише Тайрон і Селіванна відчували його дотик – як холодну жилку в повітрі.

Розлом закрився із сухим тріском, наче в кімнаті переламали кістку. Тиша, що опустилася, була важчою за крик.

— Ось і вона, — першим отямився Корвел. Його голос пролунав гучно, він навіть розвів руками, немов показував усім: дивіться, доказ моїх слів сам прийшов. — Принцеса-зрадниця! Вона сама явилася в тронну залу, щоби підтвердити свою провину!

Кілька чиновників схвально загомоніли. Хтось схопився за груди, хтось – за перо, немов хотів одразу занотувати цей момент. Охоронці при дверях переглянулися, але так і не зрушили з місця: надто сильне було відчуття, що будь-який рух може коштувати життя.

Селіванна підняла голову. Її погляд ковзнув по обличчях, по червоних мантіях, по холодних гербах на стінах. Вона бачила страх, жадобу, відразу й цікавість, сплетені в один клубок. Їй не потрібно було чути слова – вона вже знала, що кожен із цих людей прийшов сюди не заради неї, а заради власного майбутнього.

Вона ступила вперед.

— Справді, — її голос був рівним, майже холодним. — Я явилася. Але не для того, щоб сховатися. І не для того, щоб ти, Корвеле, назвав мене зрадницею.

Його обличчя сіпнулося, але він одразу опанував себе. Зробив крок до трону, на якому офіційно ще не сидів, але вже поводився, наче сидів.

— Народ повинен мати короля, — проголосив він. — А не дівчину, що водить за собою демона.

Його слова підхопили кілька голосів. Та водночас інші завмерли, мов відчуваючи, що відбувається щось більше, ніж просто словесна сварка.

Тайрон ледь усміхнувся, схрестивши руки на грудях, і шепнув сам до себе:

— От і починається вистава.

Селіванна підняла руку, зупинивши будь-які спроби криків чи суперечок. Її очі спалахнули рішучістю. Вона відчула, як Ровін став на крок ближче, його присутність підтримувала, але її голос і сила були її власними.

— Ви кажете – зрадниця, — тихо промовила вона. — Дозвольте мені довести протилежне.

Повітря знову затремтіло. Хтось відчув холод уздовж хребта, хтось – важкість у грудях. Усі чекали.

І навіть ті, хто щойно хотів аплодувати Корвелові, тепер дивилися на Селіванну, немов на вирок, що от-от буде винесений.

Селіванна зробила крок уперед. Її хода була спокійною, але кожен рух відлунював у тиші, мов удари молота об камінь. Вона нахилилася до сумки, що висіла на плечі, і повільно, ніби діставала серце з грудей, витягла прозору кулю.

Кристал був більший за людський кулак і сяяв внутрішнім світлом, яке розтікалося по його гранях, мов рідина. У глибині кулі спалахували крихітні іскри, подібні до зірок, що народжуються й помирають у безмежному небі.

У залі пролунав зляканий шепіт.

— Храм Невідворотного Свідчення… — хтось прошепотів, і ці слова миттєво підхопили інші. — Це неможливо. Артефакт Істини… храм обікрали!

Корвел зблід, але тут же випрямився, змусивши себе всміхнутися.

— Порожні фокуси, — відрізав він. — Красива іграшка, щоб дурити натовп.

Та в ту ж мить куля спалахнула. Її світло накрило залу м’яким, але нещадним сяйвом. Із тіней почали випливати шепоти, слова, які колись вимовляли присутні, – правдиві й приховані. Хтось із чиновників зойкнув, прикривши вуха.

— Брехня тут не житиме, — сказала Селіванна, і голос її лунав, мов клятва.

Куля тремтіла, реагуючи на кожне слово в залі. Один зі старших радників Ветан Скарлінг ступив уперед, намагаючись заговорити: