13. Маски

Світ прокидався обережно, крізь вузькі віконні прорізи просочувалося бліде світло. Воно лягало на темні стіни, ковзало по підлозі й зрештою торкалося краю ліжка, де тінь ще тримала в своїх обіймах Селіванну.

Тайрон відкрив очі першим. Не від звички, не від потреби – просто тіло не знало спокою, хоча після бою й пристрасної ночі мало б провалитися в темряву забуття. Він повернув голову й завмер.

Принцеса спала. Її дихання було рівним, ледь чутним. Вона лежала на боці, притискаючи коліна до себе, і пасмо обрізаного волосся розсипалося по подушці. Це коротке пасмо – слід учорашньої боротьби – здавалося несправедливим штрихом до її вроди, але він ловив себе на думці, що саме воно робило її ще реальнішою, не примарою, не ідеалом, а живою жінкою, яка вчора врятувала йому життя.

І раптом у грудях щось стукнуло. Трохи швидше, ніж зазвичай. Наче серце не втримало ритму.

“Ну от і все, — глузливо подумав він, але від цього думка не стала легшою. — Прокляття таки працює. Я вляпався, як останній ідіот”.

Він завжди вмів відокремлювати плоть від почуттів, демни ж не відчувають, вони тільки жадають задовольнити свою хіть. У його ліжку, справді, було достатньо жінок – одні були трофеями, інші – забавками, ще інші самі прагнули доторкнутися до того, хто пахнув небезпекою. Він умів давати їм те, чого вони шукали, й одразу забував. Жодна з них не залишала сліду.
Але ця…

Тайрон провів поглядом по лінії її шиї, по плечу, яке визирало з-під ковдри, по легкому вигину губ, які ще пам’ятали його поцілунки. Він відчув, як усе в ньому стискається й водночас розгоряється. Його тягло до неї, наче до джерела тепла, і він розумів, що це бажання не вгамувати.

“Звідки, біса, в мені це? — подумав він, відводячи погляд, але вже за мить знову повертаючи його до неї. — Демони не кохають. Це аксіома. Ми беремо, ми пожираємо, ми палимо – але не любимо. А тепер? Я дивлюся на неї і… і в мені все бурлить, ніби я знову став людиною. Це неможливо!”.

Його пальці торкнулися краю простирадла. Він хотів відсунути пасмо волосся з її обличчя, але зупинився. Дотик міг розбудити, а він не був готовий пояснити… власне, що? Те, що вчора мало стати ще однією ніччю без обіцянок, тепер тяжіло на ньому, як ланцюг?

“Ланцюг, — гірко посміхнувся він сам собі. — Доречно. Вона врятувала мене цим проклятим зв’язком. І тепер я відчуваю. Все. Знову. Вона справді якір для моєї душі”.

Він заплющив очі й глибоко вдихнув. Усередині справді нило – як після свіжої рани, що тільки-но затягнулася. Не боліло несамовито, але кожен рух нагадував: ти живий. І саме ця живість дратувала.

“Душа… — ця думка була небезпечна, але він не міг її відкинути. — Якщо я почну відчувати все це людське лайно знову – значить, моя душа справді повертається? І що тоді? Я стану ким? Людиною? В'язнем самого себе?”

Він розсміявся – тихо, беззвучно, щоб не збудити її. Сміх був іронією над ним самим, над його слабкістю.
“Ну і перспектива: перетворитися з Пекельного Пса на закоханого дурня. Красиво, Тайроне. Просто блискуче. Коли наступного разу зустріну Каєора, він удавиться від сміху”.

Але навіть ці глузливі слова не розвіяли дивного тепла, яке підкрадалося зсередини. Він знову подивився на неї. На цю вперту, бунтівну принцесу, яка мала бути лише угодою, лише кроком до його власних цілей. І зрозумів, що не може насититися її образом. Навіть зараз, у тиші, без поцілунків, без дотиків – його тягнуло так, що він мало не простягнув руку. 

“Одна клята ніч слабкості… а скільки наслідків. Сміно… пекельний пес, який має слабкість перед людською жінкою. Я думав, що вже це пройдено.”

Її груди здіймалися в ритмі сну, і він упіймав себе на бажанні синхронізувати з нею подих. Абсурд. Небезпечно. І надто приємно.

“Я потрапив у пастку, — зізнався він подумки. — І ця пастка – вона. Якби вона зараз зникла… я б не витримав. Чорт, я навіть уявити не хочу, що було б. Ось воно, справжнє покарання: не кайдани, не ланцюг, не вогонь пекла – а вона”.

Його серце знову пришвидшило ритм, і Тайрон, здавалося, вперше за довгі століття відчув себе беззахисним.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю й кинув на неї останній погляд – довгий, пильний. Усміхнувся куточком губ, більше для себе, ніж для когось іншого.
— Демони не кохають, — прошепотів він сам до себе. — Факт. Так що, в біса, це за відчуття?

Тиша не дала відповіді. Лише Селіванна тихо ворухнулася уві сні, і Тайрон відчув, як щось глибоко всередині стислося ще дужче, змушуючи його серце битися, ніби він стояв на краю нового бою.

Сон спадав із Селіванни повільно, наче розчиняючись у світлі ранку. Вона спершу відчула тепло подушки, потім – прохолоду простирадла на оголеному плечі. А вже далі – чийсь погляд. Такий пильний, що прокидання стало не поступовим, а різким.

Вона розплющила очі й побачила його. Тайрон сидів на краю ліжка, ліктем спершись на коліно, і дивився на неї так, що серце мимоволі підскочило. У цьому погляді було надто багато – темрява, вогонь, якась майже хижа уважність. Але щойно вона ворухнулась, його обличчя змінилося. Вогонь згас, і натомість з’явилась та сама знайома усмішка – іронічна, колюча, така, що хотілося чи то вдарити, чи то відповісти тим самим.

— Мила принцесо, — промовив він, протягуючи слова так, наче смакував кожне з них. — Нарешті прокинулась? — Його голос був оксамитовим і гострим водночас, а в очах блиснула насмішка. — Зізнаюся, не мав гадки, що ти така спрагла, — він злегка нахилився вперед, опершись рукою об ліжко. Його подих ковзнув по її щоці, і від цього Селіванна відчула, як кров заливає обличчя. — Могла б і раніше попросити. Я ж завжди до твоїх послуг.

Він підморгнув, і в цій миті вся вчорашня ніч раптом набула іншого відтінку: не як порятунок, не як випадкова щирість – а як ще одна з його “іграшок”.

Селіванна завмерла. Вчора він був інший – дикий, але справжній, і вона бачила в ньому щось більше, ніж просто демона. Тепер же перед нею сидів той самий цинічний Тайрон, який не давав підступитися ближче. І все ж… десь під цим шаром насмішки вона відчувала: він бреше.