12. Суддя, Пес і палкі поцілунки

Селіванна мовчки зібрала кілька речей у сумку. Пальці торкалися знайомих дрібниць – книга подарована Міреном, артефакт який допоможе очистити ім'я, кілька склянок із відновлюючим зіллям про яке вона попросила ввічливо в будинка. Все це здавалося тепер чужим і водночас єдиним, що нагадувало про… тимчасовий дім. Вона не озиралась. Лише рішуче ступила до дверей, ніби боялася, що інакше серце відмовиться від цього кроку.

Шіо неквапом рушив поруч, хвіст його смикався з боку в бік, наче відбивав невидимий ритм тривоги.

— Тобі варто було дочекатися пекельного пса, — промовив він, і його голос звучав глухо, без притаманної насмішкуватої гри. — Ти ж розумієш, що смертні – не єдина небезпека.

Селіванна стиснула сумку на плечі так, що ремінець врізався у долоню.
— Куди ми підемо, Шіо? Скажи відверто: ти – лише напівпрозорий морракс, чия тінь не зупинить клинка. А я – принцеса, якій у спадок лишилися титул та ілюзії, але жодних бойових заклять. Ми навіть зброї при собі не маємо. Які наші шанси?

Морракс скривив рота у щось, схоже на посмішку.
— А ти не здогадалась? Ми й не маємо шансів. Окрім одного. Пекельний пес.

Вона здригнулась від згадки про нього.
— Ти називаєш його… зброєю?

— А ким іще? — Шіо глухо засміявся. — Лише він може зупинити чудовисько одним поглядом. Лише його присутність змушує створіння темряви тремтіти. Магії в нього вистачить і на те, щоб тримати зачарований будинок, і на те, щоб стерти з лиця землі ціле місто, якби він забажав.

Селіванна зціпила зуби й глянула вперед, туди, де тьма поволі відступала перед ранковим світлом.
— А зараз, скажи мені, куди ми маємо йти? Ти ж ніби мій чарівний компас. 

— Хіба не ти обрала напрям? — легенько знизав плечима Шіо. — Я лише веду туди, куди кличе твоє серце. І знаєш, Селі… Якщо ми й досі блукаємо неподалік цього будинку – відповідь надто очевидна.

Вона різко зупинилась.
— Я не хочу його бачити, — зірвалося з її уст. Вперше настільки чесно й голосно.

Морракс хитнув головою, а його хвіст розсік повітря.
— І все ж ми тут. Отже, твоє серце хоче інакше. Послухай мене, принцесо: ми повернемось і чекатимемо. Песик з’явиться – йому доведеться укласти з тобою нову угоду. Він не такий дурень, щоб кинути власний виграш.  А це досить хороший привід для його прикликання.

Неохоче та все ж вона звернула на стежину до будинку. І саме тоді, коли вона ступила на ґанок повітря розірвалося.

Світ на мить потемнів, наче сонце заволокли чорні крила. Простір стягнувся в одну точку, і з неї, немов із розірваної рани, виринула постать. Чоловік у масці з чорного заліза, важкі лицарські обладунки вкривали його тіло. Вони здавалися не створеними, а зрощеними з плоттю, мов він сам був утіленням війни.

Його поява була мов удар – такий сильний, що стіни будинку здригнулися. Повітря відразу наповнилося запахом крові та заліза.

Селіванна застигла на місці. Серце шалено билося в грудях, у горлі пересохло. Вона не знала, хто він, але кожна клітина тіла кричала: це небезпека. Небезпека, від якої не втекти.

— Святі м'ятні льоядники… — Шіо враз зник у невиразній тіні, ніби навіть його морраксівська сутність не могла витримати цієї присутності.

Чоловік у масці повільно підняв голову. Його погляд – крізь прорізи, де горіло криваво-жовте світло – зупинився на Селіванні. І вона відчула: він знає її. Він прийшов не випадково. Вона метушливо позадкувала. 

Важкі кроки Каєора розкотилися східцях, мов удари в похоронний дзвін. Кожен звук його броні відлунював у камені, змушуючи навіть повітря тремтіти. Він не поспішав. Його постать розчиняла в собі простір, наче світ звужувався тільки до нього й до неї. Селіванна знову позадкувала.

— Принцесо, — глухо пролунав голос з-за залізної маски. Він був глибоким, як провалля, і різав слух, наче лезо по склу. — Я – Каєор. Кривавий суддя пекла. І я прийшов по тебе. Живу… чи мертву.

Він зупинився за кілька кроків. Його очі світилися, немов розпечене вугілля, і Селіванна раптом відчула, що кожен рух, кожна її думка – йому видимі.

Шіо рвонувся вперед, стати перед своєю хазяйкою, але його постать ледь не розсипалась під натиском аури Судді, мов дим від сильного вітру.
— Селі, тікай! — тільки й встиг крикнути він, перш ніж розчинився.

Її ноги приросли до підлоги. У голові стугоніло: немає заклять… немає зброї… Лише тремтячі руки й сумка з дріб’язком, якій не судилося врятувати життя.

— Як безпорадно ти виглядаєш, — Каєор нахилив голову набік, голос його став майже хрипким від задоволення. — Я люблю, коли жертви відчувають власну мізерність.

Він рушив повільніше, насолоджуючись кожною секундою. Селіванна рвонула вбік, вибігаючи з ґанку у вузький коридор із закинутої огорожі. Її кроки відлунювали надто голосно, кожен удар серця притуплював думки. Вона знала: не втече.

Раптово щось схопило її – різкий ривок за волосся. Вона скрикнула, коли Каєор намотав густі пасма на свою залізну руку й стиснув. Грубий метал рвав шкіру на голові, біль пік очі. Вона не відчула коли він встиг її наздогнати і як. 

— Не біжи, пташко, — його голос лункав тепер майже лагідно, проте в цьому була зловтіха, що леденить кров. — Твої крила й так не врятують.

Сльози виступили на очах від болю, але замість крику в неї вирвався рик розпачу. Рука автоматично потягнулася вниз, до халяви чобота. Лезо блиснуло – маленький ніж, єдина річ, яку вона встигла прихопити. І, зціпивши зуби, вона різко перерізала власне волосся.

Ніж скрипнув по металу, пасма впали на камінь, і вона вирвалася з його хватки. Вперед. Бігти, ще трохи!

Але тінь Судді накрила її вже за кілька кроків. Він не поспішав – він знав, що вона не втече. Його кроки відлунювали важче за її подих. Його присутність була, наче стіни з каменю, що рухаються разом із нею.

— Гарно. Дуже гарно, — він засміявся тихо, низько, і цей сміх болючіше різав, ніж будь-який удар. — Відчай робить тебе… смачною.