11. Ще одна угода

Ранок розгортався повільно, немов і сам вагався, чи варто приносити світло в дім, де ще пахло вчорашнім страхом, кров'ю вирхідр і… маленькою особистою незадоволеністю, про яку в голос принцеса не заговорить. Селіванна сиділа на кухні, загорнувшись у тонку хустку, й тримала в руках теплу чашку чаю. Пара здіймалася вгору, і здавалося, що вона розчиняється в цьому тумані, шукаючи хоч на мить спокою. Ідеально заплетені дві коси, легкі рум'яна та ледь помітно підведені очі. Ще вчора принцеса й не думала про те, щоб якось підкреслювати свою природну красу, але сьогодні… сьогодні в будинку була причина, для якої хотілося мати кращий  вигляд. Або ж… причина була в “вчорашньому невдоволені”.

На столі поруч розлігся Шіо, згорнувшись калачиком і ліниво спостерігаючи за нею срібними очима. Він ніяк не прокоментував зміни в зовнішності своєї хазяйки, але це не залишилося непоміченим.

— То що, тепер ти чуєш імена, — протягнув він, позіхаючи. — Вчора двічі справилася сама. Це вже більше, ніж ти вміла ще кілька тижнів тому.

Селіванна гірко всміхнулася.

— Чути імена... — повторила вона, ніби смакуючи слова, але смак той був гірким. — І що з того? З цим я хіба що можу вижити. Але щоб з’явитися в палаці... цього замало. Там мене зустрінуть не істоти з тіні, а люди. І ці люди цілком вороги.

Шіо трохи розтягнувся, перекотився на спину й замуркотів тихо, але очі його блищали уважністю.

— Самій тобі буде важко. Ти можеш чути, ти можеш відганяти, та все одно... — він хитнув хвостом. — Тобі потрібна зброя. І вона в тебе є.

— Не кажи... — втомлено відповіла принцеса, дивлячись у свій чай.

— Пекельний пес, — закінчив за неї Шіо.

Вона стиснула пальці на чашці, немов та могла раптом тріснути. Пам’ять про вчорашній вечір ще палила. Його іронія, запах вина, його слова, що залишили слід у свідомості. Вона не хотіла кликати його знову. Але й не могла заперечити очевидного.

— Він... не підкоряється, — прошепотіла вона. — Він діє так, як вважає за потрібне. Тільки коли прямий наказ.

— Така природа демонів, — муркнув Шіо. — Але він тут, бо ти його покликала. І поки він із тобою, ти маєш перевагу. Чи подобається тобі це, чи ні.

Селіванна глибоко вдихнула, відсунула чашку й поклала руку на стіл. Серце билося частіше, але голос її прозвучав твердо:

— Тайрон.

Темрява здригнулася, і в кутку кухні, де світло ранку ще не дісталося, проступила його постать. Високий, спокійний, із тією самою тінню насмішки в кутиках губ. Він дивився на неї так, ніби знав щось більше за вчорашню ніч, ніж вона хотіла, аби він знав.

— Ти вже встигла скучити? — промовив він низьким голосом, спершись плечем на дверний косяк.

— Не перебільшуй, — відрізала вона. — У мене немає часу для твоїх ігор.

Він зробив крок уперед, але перш ніж встиг сказати щось іще, на кухні з’явився Ровін. Його кроки були тихими, але в руках він ніс маленький букет польових квітів. Свіжих, із краплями роси, немов він щойно зрізав їх на лузі.

— Доброго ранку, Еліві, — його голос був теплий. Він простягнув їй квіти, і в очах світилася щирість. — Я зібрав їх ще досвіта. Хотів, щоб вони були тільки для тебе.

Вона підняла на нього погляд, і на мить напруга в грудях розчинилася. Узяла квіти, притисла до себе й ледь усміхнулася.

— Дякую, Ровіне. Вони прекрасні.

За її спиною пролунав тихий, але виразний звук – Тайрон закотив очі. Він відвернувся, немов це було нижче його гідності – стояти тут і дивитися на людські ніжності. Але в тому жесті було щось більше, ніж іронія. Ревнощі? Він приховав її вправно, та вона читалася між рядків.

— Справді, зворушливо, — його голос прорізав повітря. — Польові квіти, росинка на пелюстках... Все як у дешевих баладах, які співають у шинках.

Ровін різко повернув голову до нього, але промовчав. Натомість підійшов ближче до принцеси й торкнувся її руки, обережно, з повагою.

— Я просто хотів нагадати тобі, що в тебе є друзі, — сказав він м’яко.

Селіванна відчула, як Тайрон завмер. Він не зробив жодного руху, але тінь від нього стала густішою. Вона швидко забрала руку, щоб уникнути сварки, і сіла знову.

— Купа справ, — твердо мовила вона. — Треба вирішити як діяти далі.

Тайрон повільно обійшов стіл, провів пальцями по дерев’яній поверхні й зупинився напроти неї. Його очі потемніли, і голос став серйознішим:

— Тобі варто зрозуміти: цей дім більше не є безпечним. Смертні вже можуть увійти. По сліду цього чоловіка... — він кивнув у бік Ровіна, — прийдуть інші. І вони не принесуть квітів.

Ровін насупився.

— Я не привів сюди ворогів навмисне.

— Одна таки привів, — відповів демон. — Але ти залишив слід. І вони його відчують.

Селіванна стиснула в руці стебла квітів так сильно, що ті мало не зламалися. Вона підвелася, вдивляючись в обох.

— Значить, часу ще менше, ніж я думала. Якщо цей дім небезпечний, я повинна бути готова вирушати. Але для цього мені треба знати: чи можу я довіряти вам обом?

Запала тиша. Шіо згорнув хвіст навколо лап і лише моргнув, уважно дивлячись на них. Тайрон дивився на неї прямо, його усмішка щезла, залишивши лише холодний спокій. А Ровін... він дивився на неї з ніжністю, яка здавалася занадто крихкою для цього світу.

— Вирішуй сама, принцесо, — тихо мовив Тайрон. — Я – демон, — нагадав він їй очевидну річ. — Я тут, — він підняв руку на які дзенькнув ланцюг, — бо ти вельми ввічливо пов'язала себе зі мною. То про яку довіру ти говориш?

— Укладемо угоду, — раптово вона вимовила. — Нову.

— Куди вже ще, — іронічно зауважив Тайрон.

— Не на словах, а магічну. Щойно я отримаю бажане, я звільню тебе, і більше ніколи не потурбую. Ну то як?

— Сміливо. Але поговоримо про це на одинці. Занадто багато присутніх. І пам’ятай принцесо: довіра – це завжди слабкість.

А Ровін додав:

— Чи сила. Якщо віддати її тим, хто цього вартий.