10. Ревнощі, гончі пси та внутрішній стержень

Дощова мжичка знову потягнулася з хмар, дрібними голками вплітаючись у комір генералового плаща. Ровін Варел сидів у сідлі, тримаючи повід у лівій руці, а правою стискав старий бронзовий компас. Його стрілка рухалася неспокійно, наче вела його не прямою дорогою, а петлями невидимого шляху.

“Дивно,” — подумав він. — “Ще кілька днів назад цей компас упевнено показував на схід… тепер стрілка змінила напрям майже на південь.”

 Він звірився з картою, але ніяких помітних поселень на цьому шляху не було. Лише сірі плями болотистих низин, старі дороги, які вели до давніх трактів, та темна смуга Ревучого Бору на обрії.

Кінь важко переступав по вогкій землі. Здавалося, що кожен крок віддаляє його від звичних стежок. Часом з гущавини чути було приглушене завивання вітру – воно нагадувало крики, якими ліс відлякує непроханих гостей. Ровін не раз бував у цих місцях, але зараз його охоплювало якесь дивне, майже липке відчуття, наче повітря тут було густішим, важчим, так ніби там хтось причаївся і щось нашіптує. 

Кілька годин подорожі привели його до місця, де дорога раптово обірвалася кам’яною бруківкою. Старі, потріскані плити вели далі між покрученими деревами, і там, у напівтумані, темніли зруйновані мури.

— Кам’яна Варта… — тихо вимовив Ровін, хоча не пам’ятав, звідки знає цю назву. Він точно сюди йшов, тільки от зовсім з голови вилетіло, хто його сюди відправив. 

Поселення справді нагадувало стару розгромлену фортецю. Кам’яна брама стояла напіввідчинена, мовби запрошувала, та водночас остерігала. Декілька веж збереглися лише наполовину – решта зникла під тягарем часу і моху. Дахи будинків провалилися, віконниці висіли на одній завісі, а крізь щілини у стінах протікав холодний вітер.

Компас тремтів у руці, його стрілка тепер безупинно показувала вглиб поселення. Ровін повільно пройшов крізь браму, ведучи коня. Тут панувала майже повна тиша, лише десь у далині крапала вода, відлунюючи глухо, немов у підземеллі. Ця частина поселення справді була закинутою. 

На центральній площі стояв кам’яний стовп з витесаними символами – стародавніми, нерозбірливими. Біля підніжжя лежав розбитий ліхтар, обплетений сухим плющем. Поруч – кілька будинків, що виглядали менш занедбаними за інші, хтось там підтримував їх у відносному порядку.

Ровін відчув, як у нього закладає вуха, ніби він опинився в глибокій печері. Компас сіпнувся в його руці, і стрілка раптово стала нерухомою, чітко вказуючи на один із цих будинків – темний, із зачиненими віконницями та важкими дверима з чорного дуба.

Він підійшов, і холод дерева відчувся навіть крізь рукавички. Доторкнувшись до кільця-засуву, Ровін несподівано відчув різкий, майже електричний струм у пальцях. Наче щось невидиме торкнулося його, перевіряючи, хто наважився відкрити цей поріг.

"Що за місце… і чому я взагалі сюди прийшов?" — запитав він себе. Але відповідь була в компасі, який і далі світився слабким теплим світлом у центрі стрілки.

Він озирнувся. Кам’яна Варта виглядала мертвою, та все ж він відчував чийсь погляд. Десь за руїнами, у тіні, щось ворухнулося. А вітер, пролітаючи вузькими вуличками, здавалося, нашіптував слова, яких він не міг зрозуміти.

Ровін уперше за довгий час відчув, що, можливо, варто було зробити перепочинок, а не нестися стрімголов за… У голові раптова пустота.
— За ким я сюди прийшов… — слова обірвалися на півподиху і він всеж постукав кілька разів у двері.

Двері попереду тихо рипнули. На порозі, в прорізі світла, постала постать, яку він упізнав миттєво, хоч минуло стільки часу.

Еліві.

Вона застигла, немов привид із минулого, і дивилася на нього так, наче не знала, чи варто відступити на крок чи кинутися вперед.  Тіні від полум’я в глибині кімнати ковзали по її обличчю, підкреслюючи розгубленість.

— Ти… — її голос зірвався. У горлі, здавалось, застрягли сотні слів, і жодне не здавалося правильним.

Вона повільно вдихнула, але так і не закінчила фразу.

Ровін відчув, як у грудях щось стиснулося – спогади, запах нічного саду, місячне світло на вежі, її пальці, що торкнулися його щоки. І потім – темрява, крики, замкнені двері та чорна печатка на холодному конверті.

Він тоді вирішив, що піде до кінця. Не заради наказу, а щоб встигнути раніше того, хто справді хотів її смерті.

Тепер вона була тут, зовсім близько.

І тільки він не знав, що той лист, який він досі носив у торбі, вже тягнув за собою прокляття – тихе, терпляче, невидиме.

Їхні погляди зустрілися.

— Що ти робиш у Кам’яній Варті? — запитав він нарешті, і голос вийшов хрипким, наче після довгого бою.

Селіванна завмерла на мить, немов вагаючись… а потім раптом, швидко й без попередження, кинулася до нього. Її тонка постать врізалася в його груди, руки міцно обвили його шию.

— Ти… ти справді тут… — шепіт уткнувся йому в плече, теплий і тремтливий.

Він відчув, як у грудях щось зрушилося, важке й небезпечне – змішання радості й тривоги. Її волосся пахло, як колись у нічному саду, перед тим, як світ перевернувся догори дриґом.

Селіванна відступила на крок, але не відпустила його повністю, лишаючись так близько, що він бачив кожну тінь на її обличчі.