9.Сила родової магії

Кухня задрижала від реву. Тінь із пазурами стрибнула на Селіванну так різко, що вона ледве встигла відскочити назад. Теплий запах молока й меду миттю змінився на сморід заліза й диму.

— Тайрон! — вигукнула вона ще раз, та її голос відбився від стін і загубився в повітрі.

Він стояв у дверному отворі, недбало спершись плечем на одвірок. Руки в кишенях, спокійний погляд. Навіть не ворухнувся.

— Що ти робиш?! — крикнула вона, відчуваючи, як істота наближається.

— Дивлюся, — спокійно відповів він. — Твоєму високості потрібна практика.

Його холоднокровність обпекла гірше, ніж подих чудовиська.

Селіванна схопилася за найближче, що потрапило під руку – кухонний ніж, який лежав на столі. Руків’я врізалося в долоню, але це було єдиним, що хоч трохи вселяло відчуття захисту.

Істота рвонула вперед. Вона вдарила навмання – метал зіслизнув по чорній, ніби вкритій лускою, шкірі. Той навіть не відчув. Потвора зіштовхнула її на підлогу, і холодний камінь забив у спину.

Задихаючись, вона вперлася в груди істоти ножем. Гострі кігті розсікли повітря над обличчям. Відстань між ними скорочувалася. Запах крові, попелу й чогось древнього, що не мало права існувати в цьому світі, накрив її.

“Це кінець”, — промайнула думка, — “ось такий ганебний… кінець?”

Але саме в ту мить, коли вона відчула гострий тиск на груди, у її свідомості спалахнув звук. Не слово – ніби шепіт, що пройшов наскрізь мозком. Ім’я. Чітке, лунке, немов воно завжди було там, у глибині, чекало, коли вона його почує.

Вона ковтнула повітря, ніби заново ожила. І, зібравши всю силу, що залишилася, вигукнула:

— Ґріннар! Наказую зупинитися!

Істота завмерла. Її пазурі зупинився в кількох сантиметрах від її шиї. Дим із пащі клубочився, але тіло не рухалося.

Селіванна лежала, відчуваючи, як серце стукає в скронях. Рука з ножем тремтіла, але вона не відводила погляду.

— Я наказую тобі, — вимовила вже спокійніше. — Відійди.

Тварюка здригнулася, наче підкоряючись. І раптово, без жодного звуку, розсипалася в повітрі, немов чорний попіл, що розвіяли вітри.

Настала тиша.

Селіванна ще кілька секунд лежала на підлозі, важко дихаючи. Лише тоді, підвівши очі, побачила Тайрона. Він досі стояв на тому ж місці, з тією ж байдужо-спокійною позою.

Він навіть поплескав у долоні – двічі, повільно, наче з іронією.

— Оце інша справа. — У його голосі вчувалася ледве прихована усмішка. — Це тобі не з листочка прочитати ім’я.

Серце Селіванни ще калатало, але вже не від страху, а від злості. Вона піднялася на ноги, різко відкинувши ніж убік.

— Ти… — її голос зірвався, але вона зціпила зуби й вигукнула: — Ти навмисне влаштував це?!

— А як інакше справді виявити на, що ти здатна? — його погляд був серйозним, попри іронічний тон. — Твої ігри з артефактом нічого не варті, якщо ти не можеш назвати ім’я під час бою.

— Ти поставив мене під загрозу! — обурилася вона, підходячи ближче. — Це могла бути моя смерть!

Він спокійно підняв брову.

— Або твоя перемога. Гадаю, друге все ж приємніше, так?

Селіванна стиснула кулаки. У горлі палало від бажання вилаяти його. Вона вхопилася за ніж, знову, й в лічені секунди опинилась поруч з ним. Лезо блиснуло в тьмяному світлі лампи. За мить воно вже торкалося його горла.

— Ти грався зі мною, наче я – маріонетка, — її голос був тремтливим від гніву. — Ще крок, ще одне слово – і я…

Тайрон навіть не поворухнувся. Його очі, глибокі й темні, дивилися просто на неї. І в них – жодного страху. Лише іронічний блиск, що тільки ще більше розпалював її лють.

— І що ти зробиш, принцесо? — його голос звучав тихо, майже оксамитово, але за кожною нотою крилася насмішка. — Проткнеш мене кухонним ножем? Ти ж знаєш – мою шкіру він не подряпає. Але жест гарний, драматичний.

Вона підсунула лезо ближче. Його подих торкнувся її пальців.

— Не випробовуй мене, — прошипіла вона. — Я могла загинути!

— А могла навчитися, — спокійно кинув він. — І навчилася. Чи, може, воліла б лишитися жертвою, яку хтось вічно рятує?

Її щоки налилися жаром. Слухати його було нестерпно, бо кожне слово било в ціль. Вона стиснула ніж так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.

— Ти нічого не знаєш про мене, — виплюнула вона.

— О, навпаки, — його голос потемнів. — Я бачу тебе наскрізь. Занадто горда, щоб прийняти поразку. Занадто вперта, щоб визнати, що хтось має рацію. І занадто… жива, щоб підкоритися страху.

Вона ковтнула клубок у горлі. Її рука тремтіла, але ніж лишався біля його шиї. Мить була така напружена, що здавалося, повітря от-от трісне.

Він нахилив голову ближче, майже торкнувшись губами леза.

— Давай, принцесо. Доведи мені, що я помилився.

Її серце билося, немов хотіло вискочити з грудей. Вона відчувала запах попелу, що завжди тягнувся за ним, і раптом зрозуміла, що ця гра небезпечна для обох. Бо злість перемішувалася з чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати.