8. Тренування і людська душа

Флешбек

Уперше за багато днів над рікою стояла тиха погода. Вода, мов відполіроване скло крамниці, віддзеркалювала ясне небо, а вітерець грався пасмами її волосся. Вона сміялася, бризкаючи на нього водою, і сонце, здавалось, сміялося разом із нею. Тайрон ще тоді не знав, що саме ці миті збережуться найяскравіше. Усе інше – розчиниться, але сміх, теплі долоні, запах стиглих яблук і річкової вологи – житиме в ньому вічно.

— Ти знову дивишся так, наче бачиш диво, — піддражнила вона, ховаючись у траві.

— Тому що бачу, — відказав він щиро.

— Дивак, — вона пирснула, і він, піддавшись, упав поруч, дозволивши собі розкіш просто лежати й дивитися у небо.

Її звали Аренна. Усе в ній було проти світу – ніжність у жорстокому часі, сміх серед бруду і війни, доброта там, де панувала підлість. Вона вміла лікувати травами, і люди приходили до неї по допомогу, але для нього вона була не цілителькою. Вона була тим, заради чого хотілося вставати щоранку.

— Тайроне, — вона нахилилася ближче, торкаючись його щоки, — обіцяй мені одне.

— Будь-що.

— Якщо колись настане ніч, і темрява справді накриє все, ти не скоришся їй. Бо ти завжди такий… світлий. Ти навіть сваришся так, що смішно.

— Ти дивна, — усміхнувся він. — Який сенс в обітницях? Ніхто не знає, що буде далі.

— А от я знаю. — Вона з серйозністю торкнулася його губ пальцем. — Бо ти мій. І таким залишишся.

Він обійняв її, й вони сміялися, слухаючи спів жайворонків. То був день, коли життя здавалося нескінченним. Проста біла сукня, кілька потішливих слів замість обітниць, й вінки на голові замість кілець. Просто момент, без зайвих урочистостей. Їхній момент.

Але нескінченність зламалася того ж вечора.

Коли він повернувся з поля, її вже не було. Дім розгромлено, посуд розкиданий, а на підлозі – сліди чорно-синього попелу, який тлів, немов після вогню, та водночас холодив повітря. Він кричав її ім’я, всюди шукав, і тільки за дві години зрозумів: її викрали.

Сліди привели до ярмаркового майданчика, що вночі виглядав, як пекло. Кольорові вогні мигтіли, музика звучала фальшиво, люди рухалися, немов мотузяні ляльки. На центральному помості сиділа істота. Не чоловік, не жінка, а щось, у кого очі були мов два гральні кубики, що нескінченно крутяться.

Вона тримала руку Аренни, і дівчина тремтіла, немов хтось уже почав витягати з неї життя.

— Запізнився, — голос істоти був лагідний, майже ніжний. — Вона поставила на тебе, а програла. Тепер її душа – моя.

Тайрон кинувся вперед, але його зупинили невидимі мотузки.

— Відпусти її! Забери мене, але тільки не її!

Істота засміялася.

— У тебе нема чого брати. Ти – лише смертний. Але… — вона нахилила голову, — є місце, де ціна завжди знайдеться.

Так він опинився в крамниці Ґудзика часу та Луски випадку. Власниця – кістлява жінка з очима різного кольору – переглядала його, немов річ на продаж.

— Ти хочеш викупити душу дівчини? — її голос був, як шелест старих сторінок. — А що ти можеш дати?

— Усе. Візьми все. Моє життя. Мене самого.

— Твоє життя мізерне. Але душа… — вона посміхнулася. — Душа має вагу.

Він не вагався.

— Бери.

— Розумієш, що угода – без вороття? Віддаєш душу, і ніколи не повернешся. Ти станеш вартовим. Сторожем там, де нема сонця. Життя буде вічним. З кайданами.

Він закрив очі. Перед ним знову постала Аренна, її сміх, її руки.

— Якщо її душа житиме, — погодився він.

— Житиме. У твоїй владі, подарувати їй другий шанс. Тільки не пошкодуй про це потім, хлопче.

Угода була скріплена. Світ потемнів.

Аренна ще один день протрималася поряд. Її очі сяяли вдячністю, але вона вже знала: він більше не зможе бути з нею. Вона плакала, тримаючи його руки, але йому вже здавалося, що він чує гавкіт у грудях, чує кроки темряви.

— Ти… ти зробив це за мене… — шепотіла вона. — Але я втратила тебе ще більше, ніж себе.

Він усміхнувся востаннє.

— Я не шкодую.

Вранці її душу відпустили. Він дав можливість їй дожити її смертне життя так, що вона його не пам'ятала. А його – скували. Він став тим, ким є тепер: псом пекла, сторожем, що вже ніколи не доторкнеться сонця. Та зрештою, її життя обірвали. Забрали душу. А він силу мав, та нічого вдіяти вже не міг.

В пам’яті назавжди лишився тільки її сміх над рікою, та лють, яка не вщухала допоки все людське не випалила.

***

Спогади минулого скінчилися, а разом із ним з'явилося бажання наповнити келих. Тайрон не мав нічого людського. Тільки лють, яку притупив, допоки не буде знято ланцюга з його шиї. 

***

Принцеса виплакала ледь не всі сльози. І звісно після цього до неї радо завітав головний біль. Уночі Селіванна довго не могла заснути. Окрім головного болю, їй тепер здавалося, що повітря в кімнаті стало важчим, густішим. Дихати було складніше. І причина була не в її схлипах. Артефакт стояв на столі біля ліжка, тихо сяючи в темряві.